Падаючи вниз, крізь тисячі таких самих, крапля дощу довго думала про вічність. Вона боялася впасти в калюжу, втратити свою індивідуальність. Відірвавшись від хмари, ставши чимось, вона відчула в собі силу, а головне – бажання, хотіла податися вгору, але побачила як її подруга-сестра, зачепившись за промінь сонця, перетворилася в пару і знов повернулася в хмарку.
Вона почала повільно опускатися додолу. Рухаючись поміж таких же краплин, відчувала свою особливість. В якийсь момент відчула в собі веселку, здалося, що може все… А рух вниз ставав все швидшим, вона падала вниз, стрімко, пронизуючи потік собі подібних. Їй схотілося знову в хмарку, а попереду була калюжа на холодному асфальті. Ще мить – і вона загубиться в сірій воді…
Зазираючи вгору, вона мріяла, на сірому асфальті в брудній калюжі вона сподівалась, а головне – вона вірила, бажала і вірила, що знову опиниться високо-високо в небі, ніжитиметься в хмаринці.
Підлетів вітер, вхопив краплину, підняв було вгору, вона стрепенулася й, здавалося, засяяла… І знов потрапила в калюжу. Її подруги, схлипуючи в калюжі, почали просочуватися крізь пори асфальту і зникали десь вглибині. А вона все мріяла і вірила, не звертаючи уваги на глузування.
Її знов підхопив вітер, краплина то падала, то знов злітала. Нарешті, втомлена і зовсім вже змарніла, вона опинилася на травинці, вирвалася з калюжі, і почала поволі сповзати знову вниз.
Саме в цей момент на поміч прийшло сонечко, всміхнулося і краплина знов відчула в собі веселку і замість того, щоб просочитися вниз, почала випаровуватися вгору. Вона стала легкою і поринула в небо, на зустріч своїй мрії…
| 
та
у Вас 
0
