Історія про дівчину з провінціального містечка Великобританії, яка мріяла про велике місто і про велике життя, і одного дня її бажання справдились. Історія про віру, надію та кохання. Історія про те, що не місто змінює людину, а людина місто. Історія про справжнє…
Важкий подих вулиць, гучне серцебиття перехожих, яскраві вогні хмарочосів, п’янкий аромат насиченого життя… Але все це зовсім не про Сент-Айвс, прибережне містечко Великобританії. Сент-Айвс – колишнє рибацьке селище, але зараз не про це…
Саме тут здається, що зорі яскравіше сяють, саме тут захід і світанок наповнюють зачарованістю всі вулиці, саме тут здійснюються мрії, саме тут жителі є душею та серцем містечка. З роками тут нічого не змінюється, і досі всі люди щасливі та закохані. Місто – наче фотографія, яка водночас може показати тишу узбережжя і крик душі, сум самотніх птахів і посмішку людських очей, це місто – фоліант історій, де переплітаються долі, де люди можуть любити і ненавидіти одночасно, де погляд набагато важливіший зайвих слів, де кожен здатен на подвиг заради своєї родини. Сент-Айвс – це місто, де повітря пам’ятає щасливий подих кожного, хто тут бував.
Це містечко стало великою домівкою для багатьох родин, однією з яких є сім’я Рей. Річард Рей усе своє життя присвятив своїй маленькій донечці Ноелін, яка росла без матері, і виховувалась серед дорослих чоловіків на рибацькому судні. Але завдяки такому дитинству вона ще змалку пізнала, що таке бути сильною та хороброю, і досягати поставлених цілей. Коли Ноелін була ще зовсім маленькою, її мама покинула свою родину і проміняла її на вогні великого міста. Вона не знає, що з нею сталось, і як вона живе, але Ноелін запам’ятала її, як люблячу матір і вірну дружину, як жінку, що так безмежно вірила в те, що усі мрії мають здійснятись, але в маленькому містечко їй вже не вистачало повітря, аби дихати на повні груди і вони поїхала здійснювати свою мрію, бо справді вірила в неї. Ноелін жодної хвилини свого життя не тримала зла на матір, бо розуміла як мало можливостей тут, в Сент-Айвс, і як їх безліч в Лондоні.
У 7 років Ноелін вже знала, що таке бути дорослою. Можливо, вона не мала того дитинства, про яке так мріють маленькі діти, але вона навчилась розуміти і допомагати людям, вона знала, що без важкої праці ніяка робота не буде належно оцінена, вона розуміла, що для щастя потрібно лише аби рідні були поруч. В 13 років вона вже знала, що таке перемога і поразка, коли мала невдачі не в школі, а у батька на роботі, коли замість сліз, вона показувала лише посмішку. А у 18 Ноелін вже розуміла, що таке бути самотньою, бо втратила батька, якого вона так відчайдушно любила, любила настільки, наскільки це неможливо описати словами. Він був її опорою, її ключем в житті, єдиною людиною, хто піклувався про неї і справді пожертвував всім, аби вона була найщасливішою у цьому величезному світі. І коли її батька не стало, вона перестала вірити в себе, в життя, в здійснення усіх мрії, про які їй вечорами розповідала мама. Вона опустила руки, на якийсь момент вона дійсно здалась, і вона не хотіла бути без батьків, одна, без допомоги і любові. Але навіть така юна дівчина змогла витримати перевірку долею, і пообіцяла собі, що обов’язково зможе дістати до зірок, чого б їй це не коштувало.
Минуло кілька років, Ноелін стала дорослою дівчиною. І вона розуміла, що її мрії виходять далеко за межі Сент-Айвса. Вона, як і її мати хотіла побачити вогні великого міста, насолодитись тіснотою мегаполісу. Її бажання були ще більш неймовірними, ніж її матері. Вона хотіла подорожувати світом, знайомитись з новими людьми, і саме основне бути вільною – у виборі, у житті, у світі. В дар від своєї матері Ноелін отримала любов то фотографії. І для неї це було не просто хобі, це було її життя. Кожен її знімок міг донести до глядача справжні почуття ілюстрації, і неважливо був то сум чи радість, кохання чи невдача. Вона вкладала свою душу у фотографіїї, тому через них люди могли бачити світ її очима. І з кожним днем вона розуміла, що її матір була права, і справді мрії здійснюються. Довчившись в університеті, Ноелін захотіла стати частиною всього світу, кожного його куточку, а не лише Сент-Айвс.
Впродовж наступного року вона подорожувала Європою, і з кожної країни вона відправляла знімки до рідного Сент-Айвса, знайомим свого батька. Вона хотіла їм показати, як люди живуть за межами маленького міста, вона намагалась до них донести, що треба вірити в свої мрії, що і в інших країнах люди є щасливі і нещасні, закохані і самотні, з сумом на обличчі і з посмішкою на вустах. Її фотографії зовсім не були схожими на фото інших туристів, бо Ноелін фотографувала не пам’ятки культури, а душу і серце міста – їх жителів. З Парижа до Сент-Айвса дійшло фото не Ейфелевої вежі чи Лувру, а фото маленької дівчини, що загубилась посеред вулиці і шукала свою маму, і це фото передавало усі емоції маленької дівчинки. А з Лондону не було фото Біг-Бену, Ноелін надіслала фото старенької бабусі з квіткою, що кожного дня купляла червону троянду в пам'ять про свого чоловіка, який давно загинув, але на згадку про їх щасливе життя вона берегла спогади про те, як він кожного дня, коли вони були ще зовсім молоді і неодружені, дарував їй одну червону троянду. З Мадриду було фото молодого хлопця-інваліда, який все життя мріяв танцювати, але не міг, і Ноелін змогла на фото зберегти його щастя в очах, коли йому вмикали його улюблені пісні, і він просто починав танцювати душею. У Празі вона сфотографувала вуличну співачку, що намагалась зібрати гроші, аби відкрити свою власну вокальну школу. На фото з Мілану був зображений чоловік, якого звали Клеманцо, і який робив найсмачнішу піцу в місті, бо знав що це його звання в цьому житті. І так з кожного міста Неолін надсилала частинку Європи в Сент-Айвс.
Її подорож була неймовірно захопливою, вона зустріла безліч нових людей, які стали їй друзями, вона вивчила дві нові мови, мала підробіток у найвпливовіших газетах європейських столиць. Ноелін по-справжньому жила, і вона справді любила своє життя, вона насолоджувалась кожною хвилиною. Вона вірила в те, що її батьки пишались би нею. Про неї говорили всюди, як про талановитого фотографа, про чарівну рудоволосу красуню, про жінку, з якої можна брати приклад, про сучасний ідеал. Незважаючи на всю похвалу, що була навкруги Ноелін, вона все одно залишалась сміливою дівчиною з містечка Сент-Айвс, яка своїми фотографіями хотіла поділитись зі світом, і довести всім, що всі люди можуть бути щасливими, потрібно лише трохи зусиль і величезне бажання.
Одного дня про Ноелін дізнався весь світ, її фото друкували в газетах, журналах, їх вішали вдома, на вулиці, всюди. І їй запропонували влаштувати власну фотовиставку, аби люди могли не тільки подивитись ще ближче на фото, а і познайомитись з дівчиною, що створила їх. Для Ноелін це був новий крок в її нестримному житті, і вона з радістю погодилась, вона дуже раділа, що ще більше людей зможе побачити душу Європу, для неї це була не можливість пробитись в люди, а можливість здійснення її мрії – дарувати людям нові емоції і почуття. Виставка планувалась відбутись в Берліні напередодні Різдва. В період коли, вогні великого міста досягають самого піку, коли люди чекають чуда і вірять, що воно прийде, коли усі бажання здійснюються, і саме в такий момент випала честь Ноеліні Рей відкрити людям своє бачення світу, поділитись частинкою свого серця.
В день відкриття виставки дівчина дуже хвилювалась, вона не знала напевно, як саме її сприймуть люди, вона не знала, про що захочуть її запитати, вона просто вірила в себе та свої фото. О сьомій вечора в величному Берліні, на вулиці Фрідріхштрассе, у великій старій будівлі готичного стилю, на першому поверсі, на фотовиставці з’явилась вона – рудоволоса красуня у темно-синій шовковій сукні, винуватиця цього неймовірного вечору – Ноелін Рей. І в один мить всі погляди у залі впали на дівчину, в перші секунди вона була трохи збентежена і не знала, як себе поводити, але потім просто посміхнулась і ласкаво з усіма привіталась. Безліч фотографів одразу почали знімати її, і в цей момент вона відчула себе по іншу сторону фотографій. Вона була щаслива бачити посмішки присутніх. Серед гостей вона зустріла і своїх друзів з різних куточків світу, і познайомилась з новими людьми, і кожен з них надихав її бажанням творити далі.
У центрі зали важко було не помітити добре вдягненого гарного молодого чоловіка, що перекидав свій погляд з Ноелін на фото і навпаки. Ноелін подумала, що він якийсь багатий розбещений хлопчик і просто відвернулась і пішла далі по залі. Але цей незнайомець підійшов до неї, коли вона розглядала своє фото з Франції. Він представився їй:
- Доброго дня, чарівна леді. Мене звати Анкель Олбрект, і я дуже вдячний Вам за таке дивовижне видовище.
Ноелін на мить завмерла і навіть не знала, що відповісти чоловіку, якого буквально декілька хвилин назад вона вважала розбещеним хвастуном. Але вона швидко зібралась з думками і відповіла:
- Доброго вечора, шановний містере Олбрект. Моє ім’я Ноелін, рада вітати Вас тут.
- Тож, ви Ноа, дозвольте мені вас так називати?!
І тут серце юної Ноелін забилось так, як ніколи, вона не могла дихати, очі її враз стали, як скло. Вона обернулась на Анкеля Олбректа, а потім різко зникла з поля зору. Вона заховалась в маленькій кімнатці в кінці зали, і просто заплакала. Молодий чоловік нагадав їй батька, бо лише Річард Рей називав свою маленьку доньку не просто Ноелін, а Ноа… і тому спогади дали про себе знати, і її думки поринули на мить в минуле. Вона тепер не знала, що їй робити, вона боялась, що образила містера Олбректа, хоч і сама була в легкому замішанні. Через кілька секунд пролунав тихий стук в двері, і до маленької кімнати, в якій так відчайдушно намагалась заховати Ноелін зайшов він, молодий та чарівний Анкель Олбрект:
- Я шукав Вас, вибачте, якщо образив, у мене не було і близько такої думки, я лише хотів дізнатись про Вас трохи більше. Я ненавиджу, коли жінки плачуть через мене, чи мої слова, вчинки, тож мені дуже соромно! Так Ви дозволите називати вас Ноа?
Крізь сльози Ноелін посміхнулась і кивнула містеру Олбректу. І той у відповідь полегшено видихнув. Він схопив її за руку і повів назад у залу, а вона як маленька дівчинка, тихо слухалась і підкорялась йому. Раптово залунала чарівна повільна мелодія, і Анкель Олбрект запросив Ноелін на танець. І ці кілька хвилин здавались їй вічністю, наче вони були одні в усьому світі, і цей день, ця ніч, ці хвилини належали лише їм. Вони дивились один одному в очі і не промовляли жодного слова, мабуть, слова в такий момент були просто зайвими, лише їх погляд був вічним.
Невдовзі цей вечір скінчився, задоволені відвідувачі прощались і дякували юну Ноелін за те, що вона вклала частинку себе в свої фото. Містер Олбрект на прощання посміхнувся і поцілував її руку. І від подиву чи від щастя на кілька хвилин вона просто завмерла, і навіть нічого не сказала йому. Усю подальшу ніч вона провела заворожена в думках про Анкеля, який підкорив її серце. Але вона ще не знала, що це вона підкорила його. Наступного ранку всі відомі газети Берліна прославились заголовками: «Дівчина, що підкорила Берлін», «Ноелін Рей- нова красуня Берліна», «Берлін в її серці» і т.д. Ноелін було приємно, що люди були захоплені її фото, і що саме вони надихають інших на різні вчинки, вчать не боятись, і не соромитись себе, а творити своє життя. Через кілька хвилин молодий кур’єр приніс Ноелін величезний букет квітів, спочатку вона була дуже здивована, але потім позаду побачила красунчика Анкеля Олбректа, який махнув їй рукою. І тоді вона зрозуміла, що вперше в житті закохалась. І це було чисте, чесне, справжнє та взаємне кохання. Анкель наступні кілька місяців робив усе, аби його юна красуня була щасливою. Він дарував їй квіти, водив на побачення, запросив її на бал, він просто віддав їй своє серце, своє кохання. Вперше після смерті батька Ноелін не відчувала себе самотньою у цьому величезному світі, також вона поповнила збірку своїх фото. Але на цей раз у рідний Сент-Айвс з Берліна вона надіслала знімок не чужих людей, а свій. На фото була зображена вона і Анкель на невеличкому човнику, її очі сяяли ясніше сонця і зірок, вона справді була щаслива.
Швидкоплинно підійшов день бала. Спочатку вона дуже хвилювалась, бо хотіла чудово виглядати заради свого коханого, не знала, що їй вдягнути, але потім знайшла серед старих речей ніжну, білосніжну сукню своєї матері, і вирішила, що для цього вечора це буде ідеально. І вона буде відчувати, що її мама досі поряд і підтримає її. Весь час на балу вона провела в компанії свого коханого, але на останній танець не знайшла його поряд з собою. І ось, чарівна Ноелін в неймовірній білій сукні стоїть посеред величезної зали зовсім одна, трохи розгублена. Всі гості навкруги розійшлись по сторонам, і вона і не помітила як залишилась одна в центрі зали. Вона знову відчула себе самотньою, і здалось, що зараз вона просто заплаче, як тут раптом в центрі також з’явився Анкель, підійшов до неї, схопив її за руку і присів на коліно, а всі навкруги завмерли:
- Кохана моя, Ноа! Я, Анкель Берлін Олбрект, прошу в тебе руки і серце. Я говорю це при всіх, тут зібрались люди з усіх куточків світу, тому я хочу заявити на весь світ, що ти єдина, хто мені потрібна. Ти вийдеш за мене заміж?
Ноелін і не відчула, як заплакала, але щиро, від щастя. Вона посміхалась і плакала. Вона подумки дякувала свого батька, який називав її маленька Ноа, що допомогло зустрітись двом люблячим серцям, і свої мамі, яка допомогла їй повірити, що мрії справді здійснюються:
- Звісно, я згодна, любий!
Потім вона підійшла і шепнула йому на вушко:
- Ти не розповідав, що твоє друге ім’я це Берлін.
- Але тепер ти знаєш, що заголовки газет, про те, що ти підкорила Берлін, це чиста правда. З першого погляду ти підкорила мене, і я закохався. Дякую тобі!
Тепер Ноелін відчувала, що справді змогла доторкнутись до зірок. Її бажання збулись, як і обіцяла їй мама, - вона зустріла чудового чоловіка, має свою фотовиставку, працює в газеті, тепер Берлін став її другим домом, місцем де вона стала щасливою, де повірила в чудо, де відкрила себе по-новому.
Невдовзі Анкель Берлін Олбрект і Ноелін Рей зіграли весілля, яке назвали найгучнішою подією року в Берліні, а молоду пару – найщасливішими людьми великого міста. Ноа була вдягнена у весільну сукню матері, і дуже завдячувала їй цим. А Анкель вдягнув свій чудовий костюм, в якому він вперше зустрів Ноелін. Два самотніх серця поєднались в одне ціле і стали справжньої родиною. Уся весільна подорож тривала кілька місяців, і молоде подружжя подорожувало по різним країнам, а Ноа робила нові знімки, знайомилась з новими людьми. Відвідали вони і її рідний Сент-Айвс. Подорожуючи світом разом, вони ставали його невід’ємною частиною. Ноа завагітніла, і Анкель був найщасливішим чоловіком на світі, вони разом чекали поповнення в їх новій родині, - маленьку донечку.
Здавалось, ідеальна історія з щасливим кінцем, але доля розпорядилась жорстоко з закоханими. Ноелін тяжко захворіла, коли була на останніх місяцях вагітності. Вона могла втратити дитину, але робила все можливе, аби її донька вижила. Анкель останні дні був дуже розгублений і сумний, питав Бога за що Ноелін така доля. Адже її життя тільки почалось, нарешті, вона здолали всі перешкоди, пережила тяжке дитинство, смерть батька, але все одно знайшла себе і стала щаслива. Аж раптом жахлива хвороба, яка хоче перервати таке солодке життя чарівної дівчини, що змінила світ, що дала можливість людям повірити, що мрії збуваються, довівши це на своєму прикладі. Але життя непередбачене. Під час пологів лікарі змогли врятувати маленьку дівчинку, але Ноелін померла, її організм не витримав хвороби і небеса забрали її життя, і тепер вона поряд зі своїм батьком, але частинка Ноелін зажди буде в серцях Анкеля і всіх людей, з якими вона була знайома, її віра, її посмішка, її тепло, її вічний погляд, її любов до світу завжди буде поряд.
Анкель Берлін Олбрект назвав свою доньку в честь його неймовірної дружини. Він завжди залишався поряд з донькою і ніколи не залишав її, бо вона завжди буде йому нагадувати щасливі два роки, які він провів зі своєю коханою. І в пам'ять про любу Ноелін на її могилі він викарбував надпис: «Вона підкорила Берлін».
В пам'ять про чарівну Неолін Рей Олбрект
|
у Вас 
0
