Ти стоїш так близько, проте я не маю права тебе торкатися. Тебе немає, а я боюся зайвий раз у цьому переконатися, боюся, що руки розітнуть повітря, а ти далі стоятимеш і посміхатимешся… Безглузда ідіотська посмішка! З таким сарказмом можуть посміхатися лише покійники, які знають, що їх більше нічого не тримає на землі. Чого ж ти прийшов?! Невже любов не помирає після смерті? Ти не відповідаєш, але раптом твої очі наповнюються слізьми і ти простягаєш мені руку. «Іди за мною. Не питай куди» - тихо промовляєш. Я ледь знаходжу в собі сили зрушити з місця та покірно рушаю за тобою. Ми довго йдемо знайомими до болю лісовими стежинами і мовчимо. Я не знаю про що говорити з покійниками. Та й чи варто казати як я тебе люблю? Швидко це божевільне марення закінчиться і я знову залишуся одна. Тіні дерев тремтять у місячному сяйві. Гілки дерев тягнуться до мене, немов намагаються зупинити, але я йду далі. Пітьма нітрохи не лякає. Раптом я розумію, що давно іду одна, ти зник, а навколо лише ніч, густа і тиха. Я сідаю навпочіпки і наче мала ображена дитина починаю голосно плакати. Здається, разом зі слізьми тіло покидає втомлена згорьована душа. Але ні! Ти не покинув мене! Спиною відчуваю твою присутність і боюся озирнутися, боюся не побачити твою до болю рідну постать. «Вставай. Попереду довгий шлях.» - ти говориш спокійно, неначе нічого не трапилося. Я встаю і спостерігаю як твоє тіло відривається від землі і підіймається вгору. «Ти куди? Я ж не вмію літати!» - не приховую паніки. «Немає нічого неможливого. Згадай як часто ми мріяли, що гулятимемо між зірками і спотерігатимемо за життям на Землі. Давай руку, не бійся» - ти посміхаєшся тією посмішкою, яка колись забрала моє серце. Довірливо простягаю долоні і ти з легкістю підхоплюєш мене. Твої пальці холодні, мені моторошно від твого дотику, але дороги назад немає, ми повільно віддаляємося від землі і я спостерігаю як дерева стають все меншими, а ліс перетворюється на маленьку цяточку. «Там за мене мама хвилюватиметься. Ми ж не зможемо так швидко повернутися назад» - несміливо промовляю, але ти невблаганний: «Тобі не варто більше вертатися додому, ти нікому нічим не допоможеш. Тепер ти вільна. Назавжди». Мене охоплює паніка, ми проходимо між зірками, великими і маленькими, але колись недосяжний космос, якого я можу торкнутися, більше не тішить. На очі навертаються сльози, ти торкаєшся обличчя холодними губами і я кидаюся в обійми. Твоє тіло таке ж ніжне на дотик як і раніше, але щось чуже відштовхує мене від тебе. Ти не можеш не помітити мій страх: «Не бійся, я просто інший, ти теж змінишся. Тобі більше не будуть потрібні поцілунки та фізичний контакт зі мною. А через деякий час від нас залишаться лише невеличкі згустки енергії. Пробач, я не можу нічого змінити.» Ти плачеш, цілую рідне обличчя і дивуюся, що сльози зовсім не солоні… «Куди ти хочеш? Ми можемо відвідати будь-яку країну, про яку ти могла колись лише мріяти. Тільки одне бажання і ти опинишся не тільки на будь-якому куточку планети Земля, в твоєму розпорядженні цілий Космос. Обирай. В нас залишилося не так багато часу. Вічності немає, нас обдурювали». Зорі кидають холодний відблиск на твоє обличчя і воно набирає хижого злорадного виразу. «Хочу додому» - тільки й наважуюся промовити. «Туди не можна, пробач.» - ти стискаєш мене за плечі, але твій дотик легенький наче подих вітру. «Від чого ти мене оберігаєш? Чому не впускаєш назад? Що трапилося?!» - починаю безсило кричати, але ти мовчки опускаєш голову та уникаєш мого погляду. Четверта година ночі, але вона не лягає спати. Донька так і не повернулася, а вранці зловісну тишу розітнув телефонний дзвінок. Не вірила своїм вухам. Неначе робот одягнулася та рушила до моргу. «Ваша донька?» - холоднокровно запитав патологоанатом. Коли відгорнули простирадло – відвернулася і не насмілювалася поглянути на свою кровиночку. Коли ж знайшла у собі сили, тільки й промовила: «Моя» та наче привид не відчуваючи тіла рушила додому. Пізніше був допит. Міліція розпитувала чому донька пішла посеред ночі до лісу. Сказали – слідів насильницької смерті на тілі не виявлено. Ці слова наче затерта кіноплівка крутилися в голові. Не хотілося думати, що трапилося, не хотілося шукати будь-які причини смерті або ж винних. Не хотілося жити……….
Мені важко коментувати цей твір... Жаль, що таке сумне закінчення.
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")