Коментувати також можна з та

Чт, 28.03.2024, 15:55
Меню сайту
Категорії каталогу
Проза [1015]
Прозові твори друкуються тільки тут
Відеовірші [133]
Аудіовірші [49]
Українцям [2667]
Вірш-пісня [542]
Вірші про Україну [1477]
Вірші про рідний край [805]
Вірші про мову [201]
Збірки поезії, поеми [112]
Абетка [22]
Акровірш [31]
Байка [106]
Загадки [15]
Верлібр [143]
Елегія [51]
Історичні вірші [288]
Вірш-усмішка [995]
Вірші про сім'ю [402]
Вірші про рідню [152]
Вірші про жінок [661]
Вірші про чоловіків [109]
Вірші про військових, армію [209]
Вірші про Перемогу, війну [408]
Вірші про кохання [3366]
Вірші про друзів [713]
Вірш-казка [132]
Казка (проза) [29]
Проза для та про дітей [19]
Вірші для дітей [332]
Вірші про дитинство [321]
Вірші про навчання [58]
Вірші про професію [82]
Вірші про eмiгрантів [147]
Вірші в перекладі [705]
Вірші про свята [203]
Вірші про спорт [18]
Вірші про природу [1213]
Вірш-тост, вірш-привітання [114]
Для мене поезія - це [191]
Поети [272]
Поетична майстерня [51]
Оповідання, про поетів, творчість [24]
Релігія [290]
Щастя - ... [597]
Жінка - ... [260]
Життя... [4417]
Філософам [1292]
Громадянину [861]
Метафізика [153]
Опитування для Вас:
Де Ви працюєте?
Всего ответов: 637

ШЛЯХ до ТВОРУ:  

         
Вірші/статті категорії та розділи української поезії, українська проза
    Твори за тематикою категорії та розділи української поезії, українська проза Проза
 

ОЖИЛИЙТРУП ГРОМАДЯНИНА...






Ніколи не писав на замовлення. Та довелось таки. І не жалкую, бо тема надто вже цікава і захоплююча виявилась. А що за тема? – спитаєте – що в ній такого? Та годі вже питати а беріть краще цю замовлену книгу та читайте. І тоді ви дізнаєтеся про життя мого героя, що розповідає про себе від першої особи, бо так і йому і мені зручніше. Він під «я» зберігає інкогніто, а я ніби то завдяки цьому ж «я» наче перевтілююся в нього і відчуваю десь у середині своєї особи справжні вибухи адреналіну. І моя повага до самого себе значно зростає. Ну годі, годі вже базікати – час до справи. Читайте історію цього «я» і поринайте у безліч пригод, що сталися із ним. І вірте усьому написаному, бо без віри все видасться вам суцільною брехнею, а на брехню свій час витрачати не варто. Ну, ось з передмовою покінчено, а далі розповідь – правдива і щира, як і саме життя, що з усіх боків оточує нас.
Я такий же, як і ви. Та все ж одну особливинку маю. У вас душа і тіло нерозривними вузами пов’язані. А в мене ці узи зовсім відсутні. Надходить бажання, полишає душа тіло, та й гуляє там, де їй заманеться. А що ж робить тіло в цей час? Та лежить собі нерухомо, немов той труп, та й чекає повернення в нього душі. Отак!
А тепер час і мені і вам розібратися, як і по яким каналам душа виходить з тіла і повертається до нього. Ну, на питання: - як? – я вам мабуть нічого путнього не розповім, бо не з моїм незакінченою середньою освітою у таких складних питаннях розбиратися, а про канали, будь ласка, з цим немає жодних проблем, адже не раз і не два я це все вже здійсняв на практиці.
Пролазка для виходу із тіла і повернення до нього у мене давно і надійно опрацьована. І вона знаходиться саме на маківці. Я не згоден з тим, що з переляку душа в п’яти уходить. Навіщо це їй, коли є інший і надійніший шлях до порятунку, а саме, висковзнути через маківку з тіла при небезпеці, і повернутися в нього, коли небезпека ця себе вичерпає. І як би лячно не було, треба завжди одне добре пам’ятати: ніколи не полишайте тіло, не впевнившись, що під час вашої відсутності, воно не повернеться таким чином, що маківка торкнеться чогось, наприклад, долівки. Тоді шлях повернення у тіло буде для вас перекритий. Одного разу я вже спіткнувся на цьому, і тепер, полишаючи тіло, уважно слідкую, в якому положенні я залишаю його. Цілком може трапитися так, що під час вашої відсутності у тілі, люди можуть вирішити, що воно просто труп, бо не подає аніяких ознак життя, і відвезти його до моргу. А це вже надто жахливо собі уявити: вас покрамсають, сунуть у домовину та зариють у землю. Тілу що? – воно земне, йому можна і в землю, а от що робити душі, яка повністю небесна, теж поруч з тілом лягати?.. Бр-р-р! Не хочу і боюся, боюся і не хочу!
А тепер розберемося з моїми складовими, тобто з тілом і душею. Ось погляньте на мене – я низькорослий і хирлявий – будь який слабачок в змозі без особливих зусиль мене по стінці розмазати. Голос у мене хрипкий та слабенький, і впевнити когось у чомусь мені неймовірно важко, хоча нерідко і правий буваю. Але це тоді, коли я всередині тіла… А от, коли назовні, і співбесідник ніяк не може второпати, хто перед ним, а головне – де, тоді перемога досягається без будь яких проблем.
Поводяться люди у таких випадках по-різному: деякі так лякаються, що відразу, як то кажуть, з копит і у відключку- для таких мені навіть не двічи і не трічи доводилось швидку допомогу викликати. Інші починають канючити, щоб я залишив їм життя, і заради цього згодні на усе – ці мені нецікаві, адже я не деспот і швидко залишаю їх у спокої. Найцікавіші для мене люди третьої категорії. За правило, це здоровані, надзвичайно впевнені у собі. Поза очі їх часто називають навіть не мужиками, а справжніми мужичарами. З перших слів моєї невидимої душі вони страшенно розлючуються і починають шукати мене, щоб врізати на усю катушку. Із ними я бавлюсь довго і з насолодою. Уявіть, як смішно, коли гора м’яса мчить стрімголов вздовж пустої нічної вулиці, лається найхитромудришими словами і б’є величезними, мов ковалдами, кулаками по повітрю.
Але й з такими переборщити теж небезпечно, бо деякі з них після контакту зі мною потрапляють до буйних відділень психушки і доволі погано піддаються лікуванню, і все це із-за того, що із самого народження твердо і безповоротно впевнені у своїй абсолютній нормальності те непогрішимості.
Ну, ось забалакався я мабуть, а вам вже і нудно. І тому вважаю, що тепер саме час розповісти трішечки про себе. Ну, от слухайте!
Біографія у мене звичайнісінька. Двадцять років на заводі пропрацював. Фрезерувальник найвищого шостого розряду. Але з того часу, як завод наш зупинився, то довелося і мені рід своєї діяльності змінювати. Тепер я човник, то до Туреччини мотану, то до Польщі, а одного разу навіть до Індії долетів. Але подальші історії до цих далеких країн ніякого відношення не мають, бо трапилися вони у нашому рідному місті – Харкові А тепер, перш, ніж перейти до них,. хочу познайомити вас із своїм давнім друзякою, або, як я його частіше називаю, корешом, бо він за усьома ознаками саме кореш і є. Високий на зріст, міцної статури, із гучним, приємним на слух голосом. Одним словом, повна моя протилежність.
Познайомилися ми із ним, а потім і затоваришували на громадській роботі. Я, коли із Армії дембельнувся, прямо таки жах, яким передовим та активним був. За це саме і висунули мене до райради, та й увели до складу комісії з працевлаштування. Важко тепер повірити, але раніше була навіть і така. Із ним все точнісінько також було, тільки на відміну від мене, фрезерувальника, він токарем був, і не четвертого розряду, як я у той час, а аж шостого. У двадцять три роки шостий розряд – це і справді надзвичайно круто, і далеко не кожен здатний так взлетіти, але з ним особливий випадок – у нього татусь бригадиром механізаторів був, і з дванадцяти років мій майбутній кореш у майстернях пропадав, а вже з чотирнадцяти працював не гірше, ніж дорослі, досвічені чоловіки. Так!.. Гриміла у ті роки про нього слава. У газетах репортажі із фотографіями. На телебаченні спеціальну передачу організували, в якій він своїм досвідом ділився. І багато іще іншого було, про яке я тут не згадую, бо воно не має відношення до цієї розповіді. А головне, що із ним сталося, це те, що в ті ще зовсім ранні роки, запримітили його у партійних колах, як перспективного хлопця і потихеньку почали просувати нагору.
Непомітно, і якось само собою так трапилось, що він з перших же днів фактично очолив роботу комісії, а всі інші, і я теж, лише виконували його вказівки. І зовсім не слабаком він себе виявив, бо нашу комісію всім іншим за приклад ставили. Із усіх членів комісії тільки ми з ним були приблизно одного віку – мені двадцять два, а йому на рік більше, тобто двадцять три. Інші ж були набагато старші за нас – за сорок років, а то може і більше. Ось тому мабуть ми і зблизилися, і поступово я його правицею став. Якщо його на якись семінар викликали, або за кордон по обміну досвідом, я його завжди заміщував. Хлопцями ми були молодими, і крім громадської роботи нам були іще потрібні, як і всім у такому віці, п’янки, гулянки, і звичайно, як необхідний додаток до них, дівчата. При цьому, навіть і тут, він лише начорно, у загальних рисах, окреслював програму заходу, я втілював її в життя. Доходило і до того, що навіть з дівчатами, доводилося знайомитися саме мені, а гуляти із ними – йому. Коли дівчина набридала , то погуляти із нею мав змогу і я, але тільки у тому випадку, коли її зріст не виявлявся більший за мій. Адже у мене, як то кажуть, усього тільки метр із кашкетом, але, якщо точнішим бути, метр п’ятдесят сім сантиметріи. Випивкою і закусками до гулянок теж опікувався завжди я. Навіть батьків із чиєїсь квартири аж до самого пізнього вечора відправляв саме я, прикладаючи при цьому не абиякі зусилля і здібності. Він був визнаний лідер, а я лише його заступник, фактично ж щось подібне до звичайнісенького слуги. Але в ті роки це мене навіть тішило, бути другим після нього – це видавалось мені навіть круто.
Але це лише приємний бік відносин, а був і інший, про який мабуть мало хто знав.. Напідпитку, а траплялося це із ним частенько, він ставав буйний та агресивний, а тому не двічі і не тричі встрявав до халепи. Іноді справа і до міліції доходила, а одного разу майже не дійшла і до суду. І завжди головну провину доводилось на себе брате саме мені, а йому залишати роль випадкового свідка. А як же? Адже у нього було майбутнє, яскраве і неповторне, а у мене на місці цього майбутнього щось сіреньке, що невиразне, як і я сам. Треба сказати, на його користь, що він ніколи ні про що мене не просив, я сам підставляв своє слабке, але вірне плече під ті халепи, у які він раз за разом встрявав.
Деякий час якось все обходилося, я відбувався лише догани, як правило в усній формі, без усяких полдальших наслідків. Та вічно так тривати не могло. Грім, як то кажуть грянув, і біда зазирнула в самісенькі мої очі. Історія із лейтенантом міліції, у якого він обірвав погони, обійшлася мені втратою депутатського мандату, виключенням із комсомолу. Все це супровожувалося ще і розпочатим слідством, яке ледь-ледь не дійшло до суду з можливим вироком для мене від трьох до сьоми років за злісне хуліганство, а його, який, за моїми словами на допиті у слідчого, ні до чого не втручався, а тільки вчасно не зупинив мене, лише ледь покартали. Ну, а як же? Адже розпочав усе саме я, а він тільки намагався втримати мене від ганебних вчинків, та на жаль не зміг, бо діяв вже надто нерішуче. У тому, що потерпілий від мого кореша лейтенант вказав не на нього, а на мене, найактивнішу участь брала моя душа. Саме завдяки їй, а нічому іншому, переляканий на смерть лейтенант дав слідчому показання, що саме я затіяв бійку, і саме я, не зважаячи на свій маленькій зріст спромігся обірвати погони з високого, майже двометрового красеня-лейтенанта. Слідчий довго не міг повірити у це, і тут на нього знову натисла моя скрізьпроникаюча душа, і бажаного результати було досягнуто.
Після закриття слідства, на щасте ще на досудовій стадії, кореш повіз мене електричкою до свого села і познайомив із батьками, яких він сам називав предками. І матінка і батечко його не знали чим і як мені догодити. А він незвично тихенький і сором’язливий бурмотів ледь чутно про те, що ніколи мене не забуде, і, коли що, за мене кістками ляже.
Але недовго він перебував у такому пригниченому стані, і вже за тиждень у суботу, на добрячему підпитку не абияк дорікав мені:
- Слабак ти! А чому? Міський – кишка тонка! А в мене закваска сільська, як то кажуть кондова. Ти ось чим харчуєшся – ковбасою і консервами, та ще й котлетами з кулінарії. Хіба це їжа? А в нас все справжнє і все своє М'ясо свіженьке, молоко з-під корови, зелень просто з грядки. І ось подивись на мене і на себе – ніякого порівняння, бо у мене і зріст, і кість, а шкіра – кров із молоком. У тебе ж, пробач, ані шкіри ані пики, а на зріст майже карлик. Ну, а вже виховання яке, тільки і мовиш, що тьху! Бо хіба у місті мужика справжнього виховати можуть? Огидно й дивитися, як твоя матінка навкруги тебе побивається. А чого досягла? Усе своє бабське тобі передала. Ізніжила так, що лінь у собі подолати несилий. З твоїм мозком, і навіть аттестату зрілості не мати? Соромся! Мене ж мати тільки годувала, а усі повчання від батька. Ледь що не так – у пику, нашкодив – ремінцем, а попався десь у чужих, ну, в садку чи на городі, міг і голоблею з усієї сили поперек спини врізати, щоб надалі розумніший був, більш уверткий і обережніший. Щоб сам сухий з води виходив, батька перед людьми не ганьбив. Саме на моїй шкірі він усю науку життя відобразив, ось тому і трима\ться міцно.
А ледь підріс, він мене і іншому навчив – як ті кляті грошики заробляти і головне, як рахунок їм вести. Тобі матінка карбованця на кино та морозиво кожної неділі видавала, а мені –жодної копійчини.
- Додумувайся сам, де і як розжитися.
І додумувався! То і підроблю десь, то вкраду щось і продам. Батько за це ніколи не лаяв – аби тільки не попадався. І ще – дім – це найголовніше! Будь яку цеглину, або залізяку – у дім – а з дому і не думай хоч щось потягти. У Армії я ніяких учебок не кінчав, а вже через рік старшиною став, і ходили у мене всі солдати, як то кажуть, «по струночке». І тепер – сам бачиш, за вуха мене, як тебе, тягнути не треба, сам напрошуюсь на будьякі справи, а начальство цінує і просуває, бо знає, не підведу
Таких лекцій за час нашого знайомства мені довелося вислухати чимало, і ніколи я не намогався йому заперечувати, бо здавалось, що дійсно він в усьому має рацію.
Після усіх моїх поневірянь, причиною яких був мій кореш, моя мати заборонила йому переступати поріг нашої квартири, а йому, мов з гуся вода – ні, то й ні! З комісії мене вилучили, бачилися ми усе рідше, бо приводів для того не стало, а згодом і зовсім бачитися припинили.. Я вже й став і забувати, який він на вигляд. І раптом виходжу з другої зміни, а він просто у проходної мене чекає.
- Чого носу не кажеш? – питає. Хоча це сааме він носу не казав.
Але я чомусь не нагадав йому про це, а зніяковіши мовчав. Адже і я міг до його заводу під'їхати і порушити непорозуміння, що виникло поміж нами, та незручно якось мені було це зробити. Зате йому все зручно. Вийшли на вулицю. Він підіймає руку зупиняє таксі і кидає зухвало водієві:
- Поїхали, шеф! – І називає мою адресу Я мовчу, а він рокоче басом:
Не добре якось усе війшло. Треба нарешті вже помиритися із твоєю матусею. Сумління меня допікає
Я знову не знайшов слів для відповіді. Приїхали, піднялися на ліфті. Натискаю кнопку дзвоника, а на душі тривога – що і як з цього вийде ? А він спокійний. Відчиняє мати. Він мене убік, і відразу до неї. Як він говорив! Мертві б не встояли. Мати вся зашарілася, посміхнулася до нього та й проторохтіла:
- Заходь, заходь! Хто лихе пом’яне, того і з очей геть!
І буквально затягла його до квартири, хоча він і опирався, та мабуть тільки для виду. У той вечір ні про які зміни у своєму житті він не розповів. Тільки заучащав до мене по кілька разів на тиждень. Якось, коли ми йшли з пивбару, я запитав у нього:
- Ну, як справи на заводі?
Він трохи почекав, ледь наморщив лоба, почухав за вухом і тільки по тому відповів:
  • Та ніяк! Розпростився із заводом навік - тепер я студент.
  • Ну, ти і даєш! – здивовано обізвався я: - Такі зміни, а ти б хоча словом обмовився!
Він, як і завжди, безтурботно розсміявсь:
-Та що в цьому особливого? Кожен другий нині студент. А мене за направленням прийняли, Стипендію завод виплачуватиме, а вступних іспитів я не здавав, тілька співбесіду! Та тепер кепсько стало, край підступає – ані математики, ані фізики здати несилий. Як ото кажуть, дуб дубом я у точних науках. З суспільними усе в ажурі, а тут нічогісеньки не розумію.
Я дуже не швидко зрозумів, який це був далекоглядний і влучний хід. Адже напряму він мене ні про що не просив. Знав мій характер і був впевнений, що я сам запропоную допомогу. Так воно і вийшло. Усі п’ять років, що він вчився, я був його репетитором, та яким там репетитором, негром на плантаціях був! Усі завдання, усі проекти я за нього виконував. Напочатку важко було надзвичайно. Адже за плечима усего неповних дев'ять класів, та до математики у мене завжди були не абиякі здібності, шкільні задачки я, як то кажуть, щелкав з льоту, мов ті горіхи. Тому мабуть і вузівську программу кінець кінцем потягнув. Але завдання та проекти виявилися найпростішою справою, адже їх я виконував самостійно.. Значно важче було із заліками і екзаменами, які він мав складати особисто. Не було аніякої можливості вдолбити у його голову хоч один якийсь курс. Скільки я не побивався, а на екзаменах він лише мекав та бекав. З'явилися «хвости», зависла погроза виключення. Він запанікував..
Я вибудовував у голові найдосконаліші, як здавалося мені, плани. Та бездогані у голові, на практиці вони не спрацьовувавали, бо до до точних наук мій кореш не мав навіть і найменьших здібностей. І раптом мене осяяло – один чи два білети він все ж здатний визубрити. А як так, то все інше – лише справа техніки. Два дні я натаскував його до втрати свідомості і таки досягсь свого. Два білети він відповідав так, що аж від зубів відскакувало. І от ми попрямували нарешті до інституту. Всілися у коридорі біля аудиторії. Він ні про що у мене не запитував, а я нічого йому не пояснював. Коли викладачі, що приймали екзамен, увійшли до аудиторії, я попередив його, що повинен вже надто сильео замислитися, і на деякий час ніби то втрачу усю свідомість і не буду ні на що реагувати. Після цього я вискознув із тіла, просяксь до аудиторії, і роздививсь уважно, як один з викладачів викладав білети. Потім повернувся у своє тіло і добряче втокмачив йому, де лежать ті самі необхідні йому два білети. Спроба виявилася вдалою, і він отримав «відміно.». На радощах ми таки добряче випили і не де небудь, а у «Центральному». Він не скупився на угощення. Вихід нарешті було знайдено. Так ми подалі і робили, долаючи усі перепони, а головна була у тому, як першому увірватися до аудиторії, бо чергу займали хіба що не з ночі. Але навіть і у цій непростій ситуації ніяких проблем у нього не виникало. Підійде до дверей, відсуне убік якого-небудь міського очкастого хлюпика і уперед, до столу з білетами. Безпомилково витягне той, що я йому вказав та й відповідає без усякої підготовки. Викладачі навіть роти роззявали, слухаючи його бездогані відповіді, і тому додаткових запитань ніколи не задавали. Так би усе і минулося, та несодівано запровадили письмові екзамени, де потрібно було виводити багатоповерхові формули і розв’язувати головоломні задачі. Тут би йому і кінець, та я все ж таки і тут знайшов вихід.
Слухай! – сказав я йому, - я зійду до туалету, а ти підеш до аудиторії Сідай і чекай, я обов'язково тобі допоможу.
Він навіть не виявив інтересу до того, яким це чином я все зроблю. Ну, от, зійшов я до кабинки туалету, замнкнув двері на гачок, щоб ніхто не вдерся до неї під час мого дійства, всівся просто у брюках на унітаз та й притулився до бачка, для того, щоб моє тіло, коли я його полишу, не дай то Божечки, не впало на підлогу і не набило собі синців. Після цього душа моя висковзнула назовні та й попрямувала до аудиторії, куди вже увійшов мій кореш. Коли моя душа втиснулася до середини, то побачила, що мій кореш, сидячи на лаві, вже занадто нервує, а тому робить вже занадто різкі рухи, заважаючи мені обволоктися круг нього і увійти з ним у контакт. Не зробивши цього, душа, що полишила тіло не здатна до спілкування із людьми, бо нічого матеріального у неї немає і спілкується вона тільки завдячуючи ефірним потокам, що виникають лише тоді, коли вона повністю огорне людину.
Ну, ось, обволокся я круг нього і попередив різким командирським голосом:
- Я тут. Коли отримаєш завдання, поклади його перед собою і відкинся, щоб не затуляти, а я буду розв'язувати у думці і диктувати тобі. Усе зрозумів?
- Усе! – із воєною чіткістю вимовив він.
Увійшов викладач і почав ходити поміж рядів, роздаючи студентам завдання. Нарешті і кореш отримав своє. Я зазирнув у нього та й зніяковів, бо аніяких думок, як його розв'язати у мене не було. А кореш чекав на мою допомогу і з надією вдивлявся вглиб аудиторії. Потрібно було рятувати сітуацію, та як? І тут я згадав, що поруч з аудитрією розташована кафедра прикладної математики і на повній швидкості порямував туди. На моє щастя там було не пусто, молоденький ассистент, що явно страшено нудьгував, перегортав сторінки якогось надзвчайно товстого старого фоліанту. Моя душа підлетіла впритул до асистентика, обволоклося круг нього, і розпочала атаку. Мій голос лунав хрипко та уривисто, звичайно так гестаповці розмовляють у фільмах про війну:
- Слухай умову задачі та записуй!
Він схопив авторучку, озирнувся із жахом і завмер у очикуванні. – Записуй! – грізно гримнув я на нього і розпочав диктувати. Коли із записом було покінчено, я наказав розв'язувати цю нікчемну просту задачку якнайшвидше. Він вявився здібним ретельним і старанним. Не минуло ще і десяти хвилин, а усі викладки надзвичайно складної задачі вже були перед моїми очима. Я повторив у думці іх кілька разів і поспішив до свого підопічного. Вигляд у нього був пониклий і невпевнений. Прийшлося його підбодьорити:
- Все у повному порядку, прорвемося! Тепер записуй і намайгайся бути якомога уважнішим, бо зустрінеться чимало незрозумілих для тебе літер і позначок.
Із позначками дійсно прийшлося нелегко. Самим голосом мені довелося вести його руку по паперу в усіх потрібних напрямках:
- Уверх, а тепер із заокругленням вправо, добре, а тепер униз і теж із закругленням.
Таким чином я продиктував усе розв'язання задачі. З теорією проблем аніяких не було. Я знав її назубок, та і він щось чув хоча б краєчком вуха. В чомусь мабуть асистентик все ж схибив, бо замість очикуванного «відмінно» мій кореш отримав лише «добре».
Наприкінці п'ятого курсу мої знання досягли вже того рівня, що я мав реальну змогу здати увесь інститутський курс екстерном, і такий бажаний для багатьох диплом опинився б у моїй кишені. Але в той час думки мої від цього були вже занадто далекі. Та і тепер я про це анітрішечки не жалкую. Настали інші більш суворі часи, і всі дипломи і ступені перетворись ні на що. Тепер усім їм гріш ціна. Коли мені, колишньому фрезерувальнику, довелося шукати місце під сонцем, аніякі освітні забабони не ставали перепоною на моєму шляху. Я залюбки, із дорогою душею підметав вулиці, охороняв офіси, возив візки і тачки на оптових ринках. Багато ж інженів з нашого заводу так і наважились увійти до нового життя і залишились за його бортом, а все тому, що все намагалися улаштуватися за спеціальністю, а вона вже нікому не булла потрібна.
Та, годі вже! Відволікся трохи. Продовжимо про моє нікому невідоме навчання замість кореша у вузі. Воно перебігало цілком успішно і середній бал був десь на рівні чотирьох цілих і п'яти десятих. Якщо врахувати здібності мого підопічного, то погодьтесь, це зовсім непогано. Чи був він мені вдячний за таку постійну і довготривалу допомогу? Ніби то так. Всіляко хвалив мене та запрошував до різних шинків. Багато разів з'являвсе перед моєю матір'ю із мішком якихось продутів споживання, яий ніби то передали його батьки на знак подяки. Мати дякувала і цілком щиро, та в майбутньому виявлялося, що кортопля злегка підмерзла, м'ясо із легким душком, а сало старувате. Єдиним фирмовим продуктом був лише самогон. Т а ні я, ні моя мати ніколи його не споживали, і за правило він йшов в подяку сантехнікам ЖЕК-у за ремонт труб, які у нашому будинку були повністю гнилі. Мені пригадувались його базікання про те, що у селі все свіже і все своє .Цілком імовірно, що ані він, ані його батьки не намагалися збагрити нам те, що було повністю вже непридатне для їхнього столу. Цілком імовірно, що і вони самі харчувалися тим самим, чим пригощали нас із матір'ю, а усе свіженьке продавали, щоб заробити якусь зайву копійчину. Загадкова душа сільського мешканця, і не мені, городянину у третьому чи четвертому поколінні докопуватися до її основ і підвалин. Тим більш, зовсім не торкається моєї задачі, бо я тільки намагаюся прослідити ланцюжок наших відносин і зробити необхідні для себе висновки.
Чим завершилось його навчання? Та звичайно захистом дипломного проекту, і певна річ я повністю за нього все розрахував і накреслив. Лише розділ економіки був написаний їм самостійно. У день захисту він узяв мене із собою і лише, як друга, бо я не збирався та і не був взмозі йому хоч чимось допомогти. Коли пролунало його прізвище, він порозвішував ватманські листи, заплющив очі і сім обумовлених процедурою захисту хвилин виклав усе написане мною, що він ретельно визубрив заздалегідь. Коли ж закінчив, викладачі кинулися до нього із запитаннями, на які він міг відповісти лише повним мовчанням. На його щастя хтось торкнувся економіки. Ось тут він і вразив. Усього Леоніда Ілліча зацитував , адже він вже три роки у партії перебував, і не просто перебував, а на райкомівські семінари ходив і, як завжди, подавав великі надії на майбутнє. Почувши таке ретельне викладання доповідей великого генсека, в тому числі і вислів, про те що еконміка завжди поинна бути економна, викладачі ніяких запитань вже на задавали, а виставили йому оцінку «добре»
Ну, «добре», то й «добре».. Адже отриманню диплому це не заважало. У той же день захисту ми добряче таки поприкладалися до різних міцних алкогольних напоїв. Мій кореш при цьому навіть сльозу пустив. А потім, коли ми вже перебазувалися до моєї квартири, він із дрожжю у голосі поклявся мені і моїй матері, що ніколи не забуде про мене і за будь яких обставин виведе таки мене у люди. Та хміль минув і забув мій кореш про мене повністю. Не бачив його довго, десь рік Та ось одного разу у метро на Радянській зустрічаю його.
  • Ну, як? – питаю.
  • Та нормальок усе! – відповідає, - начальником цеху на заводі працюю, вже два місяці.
  • І що ж ти там випускаєш?
- Та двісті видів якоїсь продукції. А взагалі до фені вона мені, бо у відрядження збираюся до Куби по лінії обкому.
Постояли, навіть намагались про щось поговорити, та ні про шо нам із ним вже було говорити. У подальшому більш не зустрічав його, а тільки чув про нього.:
- А твого дружбана, ну отого здорового та гладкого завідувати відділом у обкомі призначили!
- Чув, а цього твого у Москві зустрічав – начальник главку тепер, Кабінет такий , що на КАМАЗ-і в’їхати можна.
-Читав? А той вже заступник міністра! Ох, і вправний та поверткий хлопець! Ще й тридцяти п'яти не виповнилося, а вже на такій посаді!
І раптом, мов грім з ясного неба – знов у Харкові об'явився, злетівши з уісіх своїх керівних посад. .
- Уявляєш? Заходжу папірець підмахнути, а той самий сидить у директорському кабінеті. А заводик зовсім дрібнесенький, навіть майстерні забільше бувають. Ну, а кабінетик вже… аніякої критики не витримує! Увесь обшарпаний, занедбаний, і навіть двері нічим не оббито, а секретарка, курам на посміховисько, стара мимра! Хотів було запитати, як до такої ганьби дійшов, та й посоромився, адже раніше літав, ой, як високо!
А далі ще гірше.
- З цим твоїм зовсім кепські справи! Під слідством – за розкрадання у особливо великих розмірах. Строк шиють, та поки ще на волі.
І тут він нарешті згадав про мене. Один наш спільний знайомий передав мені, що ніби то, випадково зустрів його десь на вулиці, і той теж ніби ніби то випадково побажав зустрітися зі мною. Мені б відмовитися вчасно, та не зміг, щось всередині спрацювало, та даремно між іншим.
Зустрілися ми на Московському проспекті поблизу від майдану Руднєва на трамвайній зупинці. Я стояв і чекав, а він на »Волзі» під’їхав.
- Сідай! – каже. Тільки но я сів, як машина рванула з місця. Крім нього в ній були водій і якийсь кавказець на передньому сидінні. Побачивши його товсту, мов у бугая шию, і пудові кулаки, зрозумів: охоронець!
Виїхали з міста, звернули на окружну. Він палить і мовчить, я теж помовчую. Потім він передав недопалок кавказцю, той загасив його та й викинув через віконце на трасу.
- Ну, що ж здоров будь! Із побаченням? - нарешті із запитанням у інтонації промовив він і посміхнувся та так широко, що я не витримав і сам посміхнувся у відповідь. Такою відвертістю, такою привітністю дихнуло на мене, хоча за хвилину до цього я лаяв його у думці всіма можливими і неможливими словами.
- Ти як ся маєш? – продовжував він все тім же запальним тоном, але вже з явно відчутними іронічною інтонацією - так і застряв на своєму заводі фрезерувальником?
- А куди тут дінешся? – також із запитанням у тоні відповідаю, - Жити ж якось треба! Тепер, між іншим, розцінки у нас зовсім непогані Розряд у мене шостий, працюю у експерементальному ціху, і більш головою, ніж руками.
- Він позіхнув, поклацав язиком, і тут я зрозумів, що він зовсім не чує мене, бо перебуває у стані жаху. Руки його тремтіли, гладке обличчя вкрилося густими червоними плямами. Машинально він подивився у дзеркальце, в якому нічого крім зеленої посадки, не було та й це його не задовольнило і він ще озирнувся для впевненості і тільки після цього знов звернувся до мене:
- Ти знаєш, останнім часом я ні до кого не маю довіри, крім цього – і він вказав пальцем на охоронця, - і це з тої причини що він глухонімий від народження. За національністю абхаз, я його у Москві підібрав. Навіть серед псів сторожових такі вірні нечасто зустрічаються. Можна сказати – поталанило мені, бо люди усі – суцільне лайно і непотреб! Покладатися на них не варто – тільки на себе.
Я аж вибухнув:
- Якщо усі лайно, а я ні, чому ж тоді п’ятнадцять років знадобилось тобі, щоб про мене згадати?
Він насупився, але у суперечку не поліз, а просто спробував мені пояснити:
- Не гарячкуй! Туди, куди я вдерся і звідки впав, тобі ніколи не потрапити. Хоча визнаю – із твоєю головою здійснити це було б цілком можливо, та на жаль лінь народилася раніше за тебе. Це по-перше, а по-друге боязкий ти, немов той заєць, хоча із твоєю нікчемною будовою тіла, це цілком пробачно. Я такий, ти інший, і в кожного з нас свій шлях власний! Так що ображатися з цього приводу не варто. А тепер про те що я ніби то забув про твоє існування… А що я повинен був робити? Із святами тебе поздоровляти? Чи дрібні подарунки до рук сувати? Гадаю, що такі речі були б для тебе образою. Бо, як ніхто інший, я добре тебе знаю. І тому , як трапилось, так і трапилось, і нічого вже не вдієш. Ну, не бачились, а чому? А тому, що у різних сферах оберталися. Як у таких умовах ми могли хоч якось перетнутися. Та аніяк! Тому гадаю, що поміж нами, як і раніше усе нормальок! А мабуть до цього треба додати ще і те, що із усіх людей у Харкові у якості якнадійнішого і найвіданнішого я обрав саме тебе, і більш нікого!
Він помовчав і мені було чутно його гучне і хрипке, мов у астматика, дихання. Мені набрид увес цей спектакль, і я вигукнув:
- Надзвичайно дякую тобі за довіру, але ким ти хочеш бачити мене - своїм співкамерником? Вибач, але мені не вважається це занадто вже привабливим. Строк, гадаю, випишуть чималенький. А потім ти, як і завжди, відкупишся чи тебе прикриє хтось з впливових А мені сидіти і сидіти до останніх днів своїх. До того ж передавати мені за грати, щось там із їжі чи дозволених речей, тобі видасться незручним, щоб я на це ні дай то Боже, не образився!
Він посміхнувсь:
- Ось тепер впізнаю твою мудру зміїну сутність. Вона і за п’ятнадцять років не змінилася. І повинен покаятись перд тобою. я дійсно не зовсім безкорисливий. А все з-за того, що мені, ой як, потрібна твоя допомога. Але, повір, наражати тебе на якусь небезпеку я зовсім не збираюсь. А згадав про тебе ось чому - ти колись мені на екзаменах розташування білетів вказував і жодного разу не помилився, а це дивно, адже до аудиторії ти не заходив, а бачив усе, ну, якось так, через стіну. А ще більше мені запам’яталося, як ти із туалету мені рішення задачи диктував. Ну, як таке можливе? Я довго розмірковував над цим, та так ні до чого і не домислився. Та і не дуже домагався цього, бо вважаю, що у кожній людині є такі території, куди краще і не сунутися. Як бачиш, у чомусь, навіть така гидота, як я, може бути делікатною.
Я із подивом подивився на нього. А він і не такий простий насправді! Із звивинами у мозку у нього повний порядок. Та і важко мати якийсь сумнів з цього приводу, бо як би інакше він зміг досягтися такого життєвого успіху. Майнуло у думці, а чи не розгадав він усю мою потаємну сутність повністю, і не збирається з цього приводу шантажувати тепер, коли йому терміново знадобилися мої унікальні здібності. Але потім, заспокоївшись, я прийшов до висновку, що він людина , хоча і не дурна, але і не глибока. Він звик використовувати чужу працю, чужі здібності, а яким чином усе відбувається, його ані трішечки не торкається, бо виходить за межі його особистих інтересів. А як так, то і з-зі мною він буде грати відкрито і без усяких там каверз. Ну, що ж, я зітхнув із полегшенням і , крутнувши головою, сказав: :
- Ну, гаразд! Давай викладай, що там у тебе! Якщо буду в змозі, допоможу, без проблем!
Він пожвавішав:
- Та і справи, взагалі майже аніякої! Так, щось таке, на рівні фантазії. Треба просто вмовити або примусити до певних дій і висловів одного чоловічка, а як саме, гадаю, ти вирішиш без моєї допомоги.
  • І де ж зараз ця людина?
  • Під слідством, на Холодній горі.
- А як я потраплю до нього у камеру? Адже, коли я і справді вчиню якийсь злочин, де гарантія, що і мене запроторять саме до нього?
- Та не прийдеться тобі вчиняти аніяких злочинів. Ти ж якось, сидячи у туалеті, до аудиторії потрапляв і задачу мені диктував. Я не знаю і не хочу знати подробиць відносно цього. Я просто хочу, щоб ти мені допоміг. Ось і все!
- І на що саме я повинен його вмовити, або до чого примусити?
- Треба, щоб він в ні у якому разі не виказав мене. Інакше і мене запроторять слідом за ним. І тоді усьому край! Ти розумієш, який це жах? Крім того до мене дійшли чутки, що він на суді усе, як усе було, викласти хоче. І зовсім не з тієї причини, що помститися мені, чи комусь іншому хоче, а з тієї що бажає таким чином донести до суспільства свої, як він вважає, геніальні наукові розробки і їхнє втілення.
- А який зв’язок між криміналом, чистою наукою і тобою?
- Завдяки криміналу він роздобув кошти, і не маленькі я тобі скажу, на свої і дійсно геніальні наукові експеріменти у галузі економіки і керуванні виробництвом. Ну, а я, серед інших, зрозуміло, посточав необхідні для усього цього кошти. Він настільки зануривсь у свої розробки, що майже божевільним став, а для мене і для близьких мені людей це занадто вже небезпечно. Ось і треба спустити його з небес теорії на землю практики, і вказати правильну лінію поведінки під час слідства і суду. Безкорисливо підставляти свою голову, це право кожно, але ж треба враховувати і те щоб не підставити при цьому голови інших. А щей про близьких своїх треба попілкуватися під час такого розвитку справ. Його так і так ув'язнять, а їм і далі треба за рахунок чогось існувати.
- Розумію, розумію, а що ти йому за мовчання запропонувати можеш?
- Ну, як що? Та необхідніше у даній ситуації. Регулярні передачі і турботу про його стареньку матусю – постійну. А коли виповзе кінець кінцем на волю, хоч і не скоро, гадаю, це буде, роботою забезпечу за колишнею спеціальністю з окремим кабінетиком, як він звик. А, як вдасться, то і презентую йому щось більш суттєве. Це вже залежить лише від того, як у мене усе складеться. Ну, добре, а тепер до справи. Адресу його матусі я тобі дам. Зв’яжешся із нею. Передаси їй гроші для передачі і потім підеш із нею до нього на побачення. А там вже роздивишся у якій саме камері він сидить. Яким чином ти зробиш це навіть не уявляю, але впевнений, шо моє завдання тобі по силах.
- А що ти можеш запропонувати мені за цю послугу?
Він явно не очікував такого відвертого запитання з мого боку, і трохи знітився:
  • Знаєш, тепер у мене із грошима, хоча і тимчасова, але серйозна скрута.
  • Але ж цих ти годуєш? – кивнув я убік водія і охоронця.
  • Вони особа статя, бо невід’ємні від мене
  • А я?
- Ну, ми ж старі кореші і повинні мати довіру один до одного. Налагодиться у мене, і з тобою разрахуюся по повній.
  • А поки?
  • А поки – допоможи! Я прошу, дуже!
- А що я і дійсно у тебе єдиний залишився? В нас тут у Харкові про тебе різне розказують. Ніби то ти і до Рижкова вхожий, і із самим Павловим бухав…
- І з Горбачовим теж! – не витримавши похвалився він, - та справа зовсім не в цьому –тепер мені потрібний саме ти! Що злякавсь – як і завжди?
  • Та пішов ти!
- І піду. Тільки поки я тебе не висадив, поміркуй все ж над тим, що, що не тільки ти для мене, але й я для тебе останній шанс. Обставини у країні ось-ось зміняться. Усі це розуміють, але верхи все ще побоюються визнати перемогу нового. Та я впевнен, що влада попри увесь спротив перейде до таких, як я, і повір – тоді я про тебе не забуду!
- Це все слова, а мені потрібно знати точно, за скільки ти мене наймаєш!
- Добре! П’ятьсот зелених тобі висточить?
- Яких? – не зрозумів я.
- Доларів американських! Ну, і темний же ти! Елементарного не розумієш. Хто ж у наш важкий і непевний час покладається на наші дерев’яні карбованці?
- Сам ти темний! – образився я, хоча певна правда у його словах всеж була. Я зрозумів її і тому задав наступне запитання:
- А коли я отримаю обіцяну тобою винагороду?
- Ну це ж і дурному ясно! Тільки тоді, коли цьому вирок винесуть, а я вцілію!
Я зітхнув і кивнув головою. Тільки б краще не кивав. Я і дійсно темним був, бо за ці п'ятьсот баксів так ухайдохався, що мабуть ще місяць поспіль вгамувати дихання у грудяг не міг. Ну, годі усі ці передмови, час до справи, яку мені прийшлося виконувати.
-Матуся того… ну назову його для зручності клієнтом, мешкала у приватному будиночку в глибині Павлівки. Перевірив вдень – вулочка тихесенька – тому можно сподіватися, що уночі нікого на ній не буде. Ще й на щастя і пустирик поблизу виявився із купами старих дерев. Ось на ньому і можна автівку із своїм нерухомим тілом прилаштувати на кілька годин, не боячись, що хтось цьому заважить.
Прибув рівно опівночі. Вийшов, роздивився навколо. Навкруги нікого. Повернувся у автівку, ледь-ледь відчинив заднє віконце зліва, так щоб тільки одна моя душа і булла здатна у цю щілину проскознути. Зробивши це, вклав своє тіло на заднє сидіння животом униз. Так його навіть і випадковий забулдига не в змозі буде виявити. Впевнившись остаточно, що все зробив вірно і ні в чому не схибив, я, а точніше моя душа, вискознула у віконце. Вулиця не освітлювалась. Був би у тілі, не один би сінець собі набив, та коли ти назовні, обтікаєш усе без проблем. Вікна в будиночку виявилися наглухо зачинені міцними дубовими віконницями, узятими для надійності ще й і на прогоничі. Але побачивши цю перепону я недовго вагався і вирішив скористатися димоходом. Ну й і сажі в нім було – років п'ять або шість її не трусили мабуть, але на щастя до душі ніщо матеріальне не пристає. Через відчинене піддувало я проникнув до кухоньки, крихітної, мов мишина нора. Темно було, як у льосі. Ледь- ледь знайшов двері до кімнати, на щастя вони виявилися трішечки відчинені, і я якось боком просковзнув до кімнати. Перше, що почув , був храп, тобто старенька тут, але де саме? Я довго тикався між шафами та комодами, поки не уперся у дерев'яну спинку ліжка. Перетікши через неї душа моя просочилась під теплу ватну ковдру. Звідти витікав кислуватий душок старого тіла матусі мого клієнта. Ну, а тепер до справи, і головне – не налякати! Мабуть краще за все поводитися із старенькою , як із маленькою дівчинкою. Я пересилив у собі відразу, яка прокатувалась крізь мою душу легкою хвилєю, і зашепотів в старечє морщаве вухо:
- Маша! Машунечко! Це я, сонечко моє, ну, прокидайся вже!»
Старенька блаженно потягнулася і тоненько засопіла – тобто подіяло.
- Відкрий оченята, дівчинко моя, - воркував я, - простягни ручку, увімкни світло, а то мені важко рогледіти тебе, золоту мою…
Старенька заблимала очима, простягнула руку і звичним рухом увімкнула настільну лампу під білим скляним ковпаком. Я вискознув з-піл ковдри і озирнувся. Спальня була уся буквально забарикадована старими меблями. Ліжко було розташовано напроти вікна, стіни рясно увішані старими фотографіями у дерев'яних і картоних рамочках, підвіконня заставлені горшиками із квітами, крім того у величезній старій діжці на підлозі знемагалася від задухи китайська троянда. Я провів біглий огляд усього побаченого, спромігсь вгадати, хто де, і запам'ятати обличчя. Покінчивши з цим, знову підступився до старенької. Очі її були трішечки розтулені, але сама вона перебувала ще за завісою сну.
- Малесенька моя, давай поговоримо! Скільки ж ми із тобою не бачилися! Я так по тобі скучив!
- Василь, ти? – раптом на повний голос вигукнула старенька. Поки все ішло за розробленим мною сценарієм – вона повірила, що перед нею дійсно її померлий чоловік.

Додав: вершник (20.03.2016) | Автор: © Юрій Іванов
 
Розміщено на сторінці: Проза

Поділіться цією новиною у Фейсбуці або роздрукуйте:

Переглянули твір - 1710 чол.
 
  
  у Вас # закладок

Автору за твір:

 



Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 1
avatar
0
1 iakhnevich • 15:15, 26.03.2016 [Лінк на твір]
Вмієш, чолавіче, добре вішати лапшу на вуха, абсолютно не знаючи ні про душу, ні тіло, а про дух і не згадуєш. Людина: дух, душа і тіло. Так говорить Господь, Бог неба і землі, що дух жття дає всім, хто ходить по ній. "4 Тільки м'яса з душею його, цебто з кров'ю його, не будете ви споживати." - Буття 9:4. Написав би , що фантастичний роман, або сон рябої кобили і не вводив простодушних у гріх.


Додати коментар:

Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ComForm">
avatar


ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин

(50 коментарів Ви можете переглянути на сторінці "НАШ ТОП ++")
ivanpetryshyn: А, що ви від них очікували?
Вони ж мусять якось Ванькам і Ксюшам пояснити,
чому вони почали війну з Україною
і чому це- "правильно".

virchi: Зараз російська пропаганда звалює теракт на Україну. І не дивно - в усіх бідах на болотах "винні" українці та американці

virchi: Дякую за розміщення додаткових лінків - і на текст, і на відео в Ютубі, щоб розуміти мелодію!


     


Форма входуу
Логін:
Пароль:
ОНЛАЙН - РОЗМОВНИК    
    (міні-чат)

    АВТОР-АДМІН САЙТУ:
    Сайт: uid.me/vagonta
    Facebook,
    Instagram,
    Viber: 0680839579
    E-mail: vagonta@gmail.com


НАЙПОШИРЕНІШІ
КЛЮЧОВІ СЛОВА
Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz