А ще згадає деколи Паранька літні ночі – з великими зірницями, молочним шляхом, що тягнеться ген аж за небокрай… і великими окатим страхом, що визирає з кожної тіні. Ба, не було коли задирати голову догори й поночі молодиці. Ходила з чоловіком на колгоспне сінокісне поле сіно красти. Верету на плечі і гайда бігом попід ліс, аби польовий не залямив та не виловив, бо лихо буде! І не того красти йшли, що непорядними вдалися, чи захланними очима за межу дивилися, а тому, що мусили, бо без того, краденого, не перезимувала би Параньчина корівчина Ласка. А діти дрібні, молока хочуть.
Лише байдуже до того було порядній радянській власті. Тай порядним наглядачам, таки тутешнім, місцевим, було на се плювати. Не раз під вікнами здубонять кінські копита, а діти перестрашаться до крику, коли опівночі польовий прискаче аж з другого кінця села, аби припантрувати, чи всі дома, чи не пішли добро державне розтягати.
Немало того «добра» заздріла за совітської влади Паранька. Тай що корисного здатна дати людині влада, що не любить її, а знущається, як лиш може? Не раз говорила старенька, що москалі нічому доброму не навчили, що приспособили колись робітну хліборобську общину, до кражі, пияцтва та злословія. Казала, що треба німця українському хлопові, та не просто так, а з нагайкою, аби навчив доброго розуму після ницого московітського муштрування.
Не любила совітської раси ніколи, бо й за що було любити? За недоспані ночі? Чи за мозолі, що ніколи не гоїлися, а плата за той мозіль мізерна була, як макове зерня? Чи може за те, що відректися Бога заставляли?
Багато тих «чого» та «як» у Параньчиній душі давній біль розворушують і досі.
Опріч всього, мала ще одну велику розпуку на ту небожу владу, бо вкрала вона у Параньки найдорожче, що мала у світі. У п’ятдесятих роках принесла велике горе у її оселю – навіки забрала маму.
Палахтіла тоді яра нескора українського люду ненависним радянським яничарам, що взялися всюди наводити свої порядки. Багато молодих юнаків, не змирившись з ворожим засиллям, подалося в лави УПА, аби протистояти страшній навалі. А, що були переслідувані з усіх боків та покалічені терновим вінцем зради, мусили ховатися по ярах та лісах, аби не стратити останнього шансу на боротьбу.
Нелегко давалося се протистояння, то ж, як і більшість людей на селі у той час, Параньчина мати чим могла допомогала тутешнім партизанам. І їсти дасть, і вузлик до лісу понесе, а, як треба кому з хлопців заночувати на запічку, радо на ніч прийме. Хоч і страшно було, бо звечера упівець до хати проситься, а з досвітком совіт у вікно кулаками гамселить. З одного боку відчайдушна боротьба за рідну землю, а з другого – гільйотина кровава, що не жаліє нікого і жорстоко стинає голови людські, не дивлячись чи то хлоп, жінка, а чи дитина.
Пройшлася страшним зубатим лезом та гільйотина і по Параньчиній долі, коли якось опівночі прийшли совіти до хати і почали зазирати у кожну шпарку, чи де не сховала газдиня нечестивого упівця. Та все випитували у тої, що знає про, так званих, ворогів народу, грозили кулаками, аби здала дорогу до криївок лісових. А коли не видобули бажаної інформації, почали жорстоко бити. І били, нещадно били, не дивлячись де голова, де спина, а де груди.
Та чи годен вибити кулаком з грудей любов до рідного? Можна нитку терпінь обірвати, можна косу муки на горлі міцно затягнути аж до наглої смерти, але не задушити у серці великої любови до ріднини! Бо любов ся багато більша і за муку, і за страх, і навіть за смерть.
Не шкодували катюги кулаків, не шкодували нещасної жінки, лиш так і не дізнавшись нічого, плюнули на посиніле від побоїв тіло і пішли собі. А Параньчина мати після того заслабла дуже, бо ж повідбивали все у ній ті нечестиві каїни. Ба, вже так і не поправившись після нелюдської розправи, незадовго пішла «на закопаниє». Паранька ж лишилася одна-одненька на цілому білому світі. Як той пальчик – сама-самісінька.
То може за це мала дякувати совітській владі, поважати і любити її?
Далі буде...
| 
та
у Вас 
0
