Тому дуже втішилася Паранька, коли нарешті настала незалежність. Повторювала і повторювала, що легше буде жити тепер, не треба у колгоспах свого віка губити, не треба боятися, що хтось поночі у шибку затарабанить і голу-босу на мороз витягне.
Лишень бідкалася, що не діждав Йван того видіти.
А ще брали її нині страхи Господні, коли чула про біду на Сході. Бо як не боятися Параньці того, коли знає добре, що то війна, снаряди, вибухи та людські жертви. Не важити на війну може тільки той, хто ніколи її не видів, хто на власній шкірі не відчув її вогненних батогів. А Паранька ще й по нині всім тілом здригається, коли літак над обійстям пролетить. Серце у грудях ніби в тугу грудку зіжметься, а потім ще довго калатає і калатає, наганяючи страшні спогади на стареньку.
Бо як забути Параньці ті дні, коли ще дітваком не раз за півкроку від смерті стояла? Було, йде собі, а тут невідь звідки свист здійметься та бабахати зачне. Мала Паранька впаде на земллю, притулиться до пожовклої трави і лиш молиться, молиться.
Може тільки й молитва всокотила Параньку тоді, у буремні, неспокійні дні. І не один снаряд не долетів з Рокити до неї, а як і долетів, то впав за кілька метрів, не розірвавшись. Певно Божа сила не давала йому розірватися. Бо чекало Параньку десь у далині довге, широке поле з багатьма життєвими вирвами…
Молиться Паранька щодня за те, аби мир настав, витирає гіркі сльози за дітьми своїми. Бо чужих дітей не буває! А оно скільки їх сьогодні гине. І знову триклятий москаль в тому винен, знову йому мало, ординською навалою сунеться на квітучі городи України. Страшно їй тої війни, ой страшно.
Та й не за себе боїться, а лишень за дітей своїх. Бо й що старенькій – он уже останній штих на її полі видніється, ще трохи і добіжить кінця її життєва нивка. Заправить Паранька тоді крайній рядочок з городниною та й переступить за розплугу у білу невість. Складуть на останок старечі, покручені руки на грудях, спочинуть вони від роботи нарешті, а серце від жури обереться.
Давно вже злагодилася до того Паранька. Он у шафі акуратненька купка з одягом лежить, у який мають її нарядити до відходу. Та хусточок різноцвіті квадратики, аби за простибі дати. Бо ціле життя Паранька молиться за когось, а там, диви, й за неї хто щирий «Отче наш» зговорить. І може легше стане її зболеній, вицвілій душі на тому світі від чужої щирої молитви, а крило здужіє, аби й відти захистити діточок своїх від життєвої бурі. Бо материне серце не може не гадкувати за чадом своїм, де б не було, та най би й у засвіті!
А поки ще не зароблений останній штих прижиттєвий, просить ласки у неба на добро для всього світу. Просить Бога, аби хоронив усіх людських дітей та й її рідних не зобидив. А ще дякує щоднини за се дорогоцінне поле, що наділив їй Всевишній, бо й не гадала Паранька, що аж дев’ятий десяток міняти буде. Оно озирнеться, а початку її нивинки не видно, не заздріє скиби першої своїм короткозорим оком. Чи гадала жінка, що скільки перейде на своєму віку, що скільки роботи перебере? «Та коби всий вік змога робити і коло роботи вмерти» - думає Паранька і просить собі тої ласки у Господа.
Тим часом Параньчине полечко буйно зеленіє та всякої городнинки добре насіння виколихує. У сонячній купелі купається, полотенцем легкого вітру витирається. Яснолистими квітами до свята косичиться. На світанку тихим шелестом молиться та чистою росою причащається. А Паранька стоїть на межі косичистій, любується полечком гойним тай сльози відрадні у зморшках ховає, та Богу хвалебну оду пошерхлими вустами возносить за велику благодать небесну – не зоставити її, Параньку, без сего родючого клаптика, що хоч і вимагає мозолів та поту, але й не дає пропасти, безслідно загубитися у сім небілім світі…
ПС: Маю відраду, що змогла написати цю оповідку ще при житті бабусі. Дякую своїй дорогій сестричці, що підтримала мене і спонукувала віддати бабусі цей текст. Неразово, було, потелефонуємо до неї, спитаємо , що робить, а вона - “читаю своє Параньчине поле”... Тай схлипне...
Найцінніше, що лишилося тепер нам - то пам*ять, то її, таке дорогоцінне поле-життя...
| 
у Вас 
0
