Коментувати також можна з та

Вт, 13/04/21, 09:09
Меню сайту
Категорії каталогу
Проза [980]
Прозові твори друкуються тільки тут
Відеовірші [131]
Аудіовірші [49]
Українцям [2514]
Вірш-пісня [526]
Вірші про Україну [1410]
Вірші про рідний край [773]
Вірші про мову [167]
Збірки поезії, поеми [111]
Абетка [22]
Акровірш [31]
Байка [88]
Загадки [15]
Верлібр [141]
Елегія [50]
Історичні вірші [280]
Вірш-усмішка [974]
Вірші про сім'ю [390]
Вірші про рідню [141]
Вірші про жінок [651]
Вірші про чоловіків [101]
Вірші про військових, армію [188]
Вірші про Перемогу, війну [308]
Вірші про кохання [3273]
Вірші про друзів [707]
Вірш-казка [129]
Казка (проза) [27]
Проза для та про дітей [18]
Вірші для дітей [316]
Вірші про дитинство [319]
Вірші про навчання [57]
Вірші про професію [79]
Вірші про eмiгрантів [144]
Вірші в перекладі [635]
Вірші про свята [194]
Вірші про спорт [18]
Вірші про природу [1181]
Вірш-тост, вірш-привітання [95]
Для мене поезія - це [185]
Поети [266]
Поетична майстерня [51]
Оповідання, про поетів, творчість [22]
Релігія [271]
Щастя - ... [568]
Жінка - ... [250]
Життя... [4119]
Філософам [1250]
Громадянину [827]
Метафізика [143]
Опитування для Вас:
Чи потрібна зміна часу на годину вперед/назад?
Всего ответов: 436

І як без статистики?
ШЛЯХ до ТВОРУ:  

         
Вірші/статті категорії та розділи української поезії, українська проза
    Твори за тематикою категорії та розділи української поезії, українська проза Проза
 

Видіння або симфонія-кантата для чоловічого хору, оркестру, фортепіано і скрипки з паркету

1.

 

Матінка прокинулась рано. Сьогодні, як зрештою, щодня багато справ. Відвідати хворих від постійного недоїдання дітей у сиротинці, який сама ж заснувала, помити поприбирати там, бо хто, як не Вона це зробить?

- Де той журналіст, який сказав: “Я б і за мільйон доларів цього не зробив»? Хто ж такі речі робить за гроші? Христос хіба за гроші лікував смертельно хворих або воскрешав мертвих? Ото нерозумний чоловік. Адже в Писанні сказано: «Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене». (Євангеліє від Матея 25:31-46). Ой, скільки тих голодних, спраглих, неповносправних по усьому світу? Аж серце розривається. Добре, що я не одна така, он скільки на світі добрих людей і тут в Індії та й в усіх куточках нашої планети. Направду, добро повинно перемогти, бо як же інакше?

- А як усе починалося? Я та дванадцятеро дівчаток-учениць з великими, сповненими любові, серцями. Це тепер по всьому світу наш орден налічує сотні тисяч людей, а тоді дванадцять дівчат, як дванадцять апостолів.

- Добре, аби чогось не забути: відвідати притулок для самотніх матерів, довідатись, як ідуть у Сомалі, що зробили люди з Місії задля допомоги голодаючим, чи доправили туди вакцини, чи на всіх, хто її потребує, вистачить? Справ і справ, дня не вистачає. Особливо, коли серце підводить. Роки, роки...

Надвечір втомлена Матінка прилягла трохи відпочити і заплющила очі.

 

І було Матінці видіння:

 

Молода Матінка сідає у потяг, в останній вагон. Заносить речі, вертається на перон попрощатися з рідними, необачно залишивши речі в купе, в якому сиділи двоє незнайомців. Але, їй здалося, у них було на лобі написано, що все буде гаразд. Як з'ясувалося згодом — це були батько з сином. На перший погляд з сином було щось не те, якась вроджена вада, абощо... Принесли чай, і зав'язалась некваплива розмова, адже в поїзді спішити нікуди:

- А Ваш чоловік, бува не музикант, - спитав батько.

- А як ви здогадалися?

- Та в мене якесь внутрішнє відчуття, синок он мій теж на музиканта вчиться.

- Так? Ану розказуйте!

- Синок мій народився бездиханним, його ледь відкачали, потім апаратура показала що в нього були крововиливи в обох півкулях мозку. До двох років він не міг ходити, рухомими на обидвох руках були лише два вказівних пальці, в нього були постійні судоми, що скидались на епілепсію, постійні болі в животі. Ми думали, що й не виживе, але наш Ніколя сильний духом, от і вижив. З дитинства ми йому крутили платівки з класикою, такий от старий вініл, куплений ще за совка, але які там були речі! Заслухаєшся! На диво, коли малий слухав музику, жодного приступу у нього не було. От, коли йому виповнилось п'ять років, ми трохи наскладали грошей і купили йому стареньке піаніно “Чернігів”. Струни там були не усі цілі, воно видавало час від часу якісь дивні скрипучі звуки, та на краще у нас не вистачало. А нехай собі дитина займається, пальці розробляє. Він сів за інструмент і на диво нерухомі пальці його зарухалися, натискаючи на клавіші. Попервах це була страшна какофонія, але згодом інструмент почав видавати якісь звуки, що скидалися на мелодію, якусь дивну невідому мелодію. Одна наша знайома, що колись закінчувала музичну студію і трохи бренькала на фортепіано вдома для власного задоволення, коли почула, як грає Ніколя, захотіла його трохи навчити музичної грамоти. Через два місяці наш синок вже опанував нескладні етюди Черні, а за півроку він грав уже сонатину Кабалевського за третій клас музичної школи. Далі знайома, за браком часу, не змогла його вчити, і мені довелося самому опановувати нотну грамоту Трохи вчився сам, трохи вчив сина, але у сім років він уже опанував програму четвертого класу музичної студії.

- Це неймовірно!

- А так і було! Бачачи здібності сина, я повів його записуватися у музичну школу-студію. І що би ви думали? Його туди не взяли!

- Ми з такими дітьми бавитись не будемо! А раптом в нього станеться приступ під час заняття? Вам все одно, а нам відповідати, - сказала директорка школи-студії...

- Десь приблизно така ж відповідь чекала на нас і у інших музично-”педагогічних” закладах міста.

- Ну що ж, не біда, синку! Будемо опановувати все самі, - сказав я малому.

- Коли йому мало виповнитись десять, я спитав, що йому подарувати на день народження? І що би ви подумали він попросив? Не повірите — тритомник творів Бетховена. Відкрив перший-ліпший твір і заграв його по нотах ”з листа”.

- Не може бути! - сказав мій чоловік.

- Правда! Тепер от везу його на всеукраїнський музичний конкурс до Столиці. Може, призового місця й не посядемо, але участь візьмемо.

- Слухайте, а де ви збираєтесь зупинитися в Столиці?

- Ай, якийсь готель, або хостел недорогий знайдемо...

- А давайте до нас! В нас місця скільки завгодно і інструмент непоганий є, от і послухаємо, що ваш син вміє...

І було у Матінки ще одне видіння:

Дзвінок у двері:

- Хто там?

- Приймайте посилку!

- Та ми ніякої посилки не замовляли!

- Нічого не знаємо, вказана ваша адреса! Відкривайте двері, та якнайширше, а то не пройде.

Четверо вантажників ледь пхали щось надто важке у чорному чохлі.

- Ніжки, тепер ніжки давай!

- Що це таке і від кого?

- Не знаємо від кого. Той, хто посилав, захотів залишитись невідомим. Ніби піаніно якесь...

- Скільки ми вам винні?

- Та нічого, за все вже заплачено!

Коли зняли чохла, двоє чоловіків, батько з сином, не повірили власним очам. Там був кабінетний рояль Gottf Cramer & Wilhelm Mayer 19-го сторіччя з клавішами зі слонової кістки...

Матінка розплющила очі:

- Воістину, добро, яке ти зробив сьогодні, люди забудуть завтра, — і все ж твори добро!

 

2.

 

Композитор писав кантату. Він давно мріяв написати таку музику на слова Великого Поета. Це повинен бути величний твір, що мав би будуватися на народних мотивах, веснянках і колядках, а також козацьких піснях, бо походив Композитор зі старовинного козацького роду. Хоча виховувався зовсім у інших традиціях.

- Parler en français, Nicolas! Ne sachant pas aristocrate français jamais être, - говорила йому мати.

- Бери карандаш и пиши слова, из словаря от сто двадцатой по сто сороковую страницы, - заставляв його Афанасій Фет. - Без знания слов не сможешь бегло говорить по-русски, засмеют!

- Эй, Карандашик, иди-ка сюда! - жартували офіцери Орденського кірасирського полку, - Что, опять карандаш сломался? Ох уж этот Афанасий, академика филологии из тебя сделать хочет? А ну ка спой нам ту украинскую «Місяць на небі”, аж слёзы наворачиваются!

І линула десь у чужому степу, піднімаючись десь у небеса, журлива українська пісня про дівочі зманливі очі...

Україну і українське його навчили любити двоюрідні дідусь з бабусею, які своїх дітей не мали.

- Учи, дитинко, нашої мови, - мовив дідусь, - бо як інакше знатимеш якого ти роду-племені? Все от на нас ідуть, то ляхи з заходу, то москалі зі сходу, то бусурмани з півдня. А ми хто? Ми українці! Запам'ятай це, синку!

От і учив, читав Сковороду, Котляревського, Шевченка... Книжки знаходив у дідовій бібліотеці, або у Харківській земській бібліотеці, де вчився у гімназії.

Бабуся Оля змалечку співала йому українських пісень і цю дивну, незрівнянну мелодику Композитор проніс крізь усе своє життя.

Ось уже справа підходить до фіналу. Не все вдавалося з першого разу, хоча за плечима був вже чималий досвід. Але таки величний твір виходить. Він уже чув його звучання у виконанні студентського хору Могилянки.

- А таки краще за студентів не заспіває ніхто! От що значить молоді голоси і світлі незіпсуті серця. Лети, моя пісне, лети...

 

І було Композиторові видіння:

З уст конферансьє щойно пролунали його власні прізвище і ім'я. На сцені хлопчачий хор у фраках і оркестр, але дами подекуди у чорних штанях, що це таке? У залі повно-повнісінько людей у якихось незрозумілих, невідомих йому вбраннях. Що, це він для них диригуватиме?

Ні, на сцену піднімається диригент у чорному фраку, височенний, трохи огрядний і сутулуватий з якимось гіпнотично-магічним поглядом, і незрозумілою зачіскою — хвостом, як у нашого сільського дяка.

Радуйся, радуйся, ниво неполитая, радуйся...”. Композитор не відводячи погляду дивиться на диригента. Щось в його поставі на сцені, в манері диригувати, в кожному помаху палички, в відчутті музики усім своїм тілом до болі знайоме Композиторові!

- Хто, ти, молодий чоловіче! Чи ти, бува, не з нашого роду племені?

... і пустиню опанують веселії села, веселії села!” Пауза і бурхлива тривала овація стоячи.

- О! Ці дивні люди в дивних вбраннях таки знаються на музиці!

 

Композитор розплющив очі...

- Ні, на моїй прем'єрі так добре не вийде, куди моїм студентам до тих хлопчисьок у фраках, куди моєму оркестрові до того оркестру з дамами у штанях, куди моєму диригентові до того “дяка” з хвостиком!

3.

 

Піаністові не спалося. Завтра вихід на сцену, а пальці німіють. Німіти вони почали з того часу, як ще юнаком він відморозив їх у степах далекого Казахстану, куди всю його родину вислали на початку війни тільки за те, що у паспорті в графі національність значилось: “німець”. Додалися ще роботи на кар'єрі, де видобували вугілля, куди він влаштувався вантажником, аби заробити таку-сяку копійчину і не вмерти з голоду. Щоденно доводилось тягати важкі тачки з вугіллям і породою. Пальці в кінці зміни були подібними на огірки.

- От піди тепер з такими пальцями, грай “Місячну”! - сказав собі подумки Піаніст, - але нічого, пограю з годинку перед концертом і пропрацюються! Покійний батько, який вчив мене грати, на власноруч зробленому піаніно, (бо де в казахському забитому селі його можна було купити?), казав що справжній Піаніст має грати незважаючи на жодні обставини, застуду, відімкнення струму в концертному залі, стихійне лихо... Артист завжди має бути артистом. Ось і все тут!

Концерт. Великий зал московської консерваторії. Очікується приїзд Самого тому зал аж нашпигований всілякими суб'єктами з нічим не примітною зовнішністю і пильними проникливими поглядами. Він знає такі погляди ще звідтам, з Казахстану.

Початок трохи затримується, бо і Сам затримується. Ось нарешті лунає третій дзвоник, гасять світло, конферансьє оголошує і на сцену виходить Піаніст. Він високий на зріст, широкий в плечах, статурою більше скидається на портового вантажника, ніж на піаніста, довжелезні руки з товстими великими пальцями. Оплески стихають і звучить “Місячна соната”. Руки Піаніста настільки стрімко перебирають клавіші, що за ними важко встежити оком. І ллється, ллється чарівна музика Бетховена і здається, що от-от спиниться дихання...

 

А увечері було Піаністові видіння:

Заміський будинок десь на околиці великого Міста. На веранду викотили рояль, за роялем сидить хлопчина і грає “Місячну”. З пальцями у хлопчини теж, як і у нього не все гаразд, четвертий і мізинець на обох руках погано слухаються. На обличчі теж ознаки вродженої важкої дитячої хвороби. Але як він грає! Акомпанемент лівої руки — ідеальний, пасажі правої — просто божественні! Він пильніше придивляється до обличчя хлопця.

- Когось він мені нагадує. А чи це не Андрія з України, колеги по кар'єру в повоєнні часи, якого було визнано “ворогом народу”, вивезено до Сибіру, який відкалатав там присуджені йому десять років від дзвінка до дзвінка, був кинутий на фронт, пройшов штрафбат, і у глухому казахському селі був на поселенні? У великі міста таким було зась, бо вони замість паспорта мали “вовчий” білет. Так, напевне це його родич.

Але музика не давала думати. Хлопчина грав так, що завмирало серце. Він закінчив, встав за інструменту, і якось не знав, куди подіти руки. Одна висіла вздовж тулуба, як батіг А друга була притиснута до нього десь в районі грудей, причому кисть руки біла розвернута назовні.

Якийсь чоловік з жінкою несамовито аплодували стоячи. В кутку веранди стояв трохи знічений батько хлопця.

 

Піаніст розплющив очі. Руки боліли, але на серці було тепло...

4.

 

Майстер сидів усю ніч. Ось скрипка майже уже готова, лишилося, щоби висох лак.

- Невідомо, чи зроблю ще хоч одну, - думав Майстер, - роки, одначе, дев'яносто третій на носі. Хто би сказав,що стільки проживу коли батьки зі мною ще малим тікали від чуми. Я вчив дітей, як мене самого колись вчив великий Аматі вибирати і сушити дерево, як змусити неживий обрубок заспівати, які завтовшки повинні бути деки, і наскільки важливо правильно зварити лак. Гадаю, вони чогось таки навчилися. У Франческо і Омобоно скрипки виходять не згірш від мене, ну, трішки, трішки їм бракує тембру в низах, але це може вловити вухо тільки великого Майстра або видатного скрипаля. В дитинстві сам пробував грати, але виходило щось не те. Чув своїм ідеальним слухом, що пальці не встигають за нотами, от і припинив.

Він пам'ятав кожну свою скрипку:

- Он та, перша, велика, ніби альт, але не дуже широка зі вставкою з чорного дерева співала низьким жіночим контральто, але коли скрипаль переходив на найтоншу струну розливалась високим дзвінким дискантом, як у хлопчика, якому ще не загрожувала мутація.

- А та маленька, ніби іграшкова, зі слоновою кісткою с дзвенить на верху, як сотня мініатюрних дзвоників.

- Або та, коротенька і пузата, як тамбурин з зображенням маленького купідона на деці співає як той самий купідон з ангельського хору.

Та найбільше йому запам'яталася та одна з підписом “Antonius Stradivarius Cremonensis Alumnus Nicolaij Amati, Faciebat Anno 1666 ”. Отут він старався з усіх сил, щоби не зганьбити великого Учителя. І таки не зганьбив! О, як вона звучала! Сам Учитель заслухався! Він рідко кого хвалив, а того разу таки похвалив.

Ну от! Лак уже висох можна спробувати, як звучить...

Майстер взяв смичок і ледь торкнувся струн. Скрипка видала густий насичений звук.

- Ні, досвід не проп'єш! Можна тепер і прилягти...

 

І було Майстрові видіння:

Якісь двоє диваків розглядають щось на невідомому пристрої, що нагадує рухому картину. Там рухаються якісь предмети, які нагадують частини його скрипки присвяченої Учителю. Частини ці поступово складаються в єдине ціле і стають скрипкою. Над цією картиною чаклують двоє. Один чоловік уже в поважному віці, а другий хлопчина, років шістнадцяти. Вони щось говорять один одному невідомою йому мовою і Хлопчина приносить два шматки дерева з якимись незрозумілими пазами поздовж. Скидається на те що з такого дерева колись складали підлогу. Чоловік вставляє дошку в верстат, а хлопчина починає обробляти її стамескою, долотом і рубанком. Десь за годину дошка поволі набуває форми грифу скрипки. Ох, скільки таких грифів переробив Майстер за свій довгий вік! Але, диявол бери, справно у нього виходить! Але що там таке у нього з пальцями? Вони якось неприродно стирчать врізнобіч! Ще година, і гриф уже закінчено. Залишилося тільки склеїти деки і зведення, поставити гриф і душку і можна лакувати. Ось все уже готове. Ох! За все своє життя майстер не бачив нічого подібного. Деки були звичайного характерного для скрипки кольору, а от гриф був ніби із чорного дерева. Ох, як цікаво почути я к ця скрипка зазвучить. Але видіння закінчилося. І втомлений Майстер заснув.

 

І було у Майстра друге видіння:

Жінка, вбрана якось дивно, купляє у хлопчини ту скрипку. Судячи з здивованого погляду хлопця, платить йому неймовірно для нього великі гроші. Несе додому і віддає її якомусь огрядному панові з кумедною зачіскою, як хвіст кобили, з якого роблять смички. Той пан бере скрипку в руки, дістає смичка і скрипка видає перші несміливі звуки. О Боже, який тембр! Нічого подібного Майстер ніколи не чув, Це перевершувало навіть тембр тієї скрипки, яка була гордістю всього його життя.

Майстер розплющив очі...

- Тепер не шкода і помирати, якщо моя справа не вмерла...

5.

 

Скрипаль зійшов зі сцени. Ще жодного разу він так не втомлювався. Навіть на тому, першому його концерті, коли він дванадцятирічним хлопчиком весь тремтячи вийшов на сцену театру Сант-Агостіно в Генуї. Тоді від хвилювання мало не підкошувалися ноги, але він приборкав його, взяв до рук скрипку і заграв. Публіка аж пороззявляла роти від здивування, бо нічого подібного до цього не чула навіть від дорослих виконавців.

- Ой, недарма лупцював татко за фальшиві нотки! - Скрипаль знічено стояв посеред сцени і ніяк не міг повірити, що ці, що здійнялися на рівні ноги аплодують саме йому. - Ну от, тепер будуть гроші, щоб навчатися далі, а то куди ж за мізерні статки від продажу батькових мандолін. Там у Пармі є маестро Ролла, він не одного віртуоза навчив.

Маестро Ролла сидів у кріслі в тіні оливкового дерева і щось потягував зі склянки.

- Хто ви такі, звідки і у якій справі приїхали?

- Я Антоніо, а це мій син Ніколо. Він хотів би вчитись у Вас, Маестро, гри на скрипці.

- Ви ж бачите, що я себе погано почуваю, чого приїхали, хто вас кликав?

- Та ми, того, готові заплатити, скільки скажете

- Та ні за які гроші я нікого вчити не збираюся, ви ж бачите, що ледь рухаюся? Ану геть звідси! Не те, вас викинуть звідси за комір!

- Ну нехай мій синок для Вас хоч заграє...

- Ні, геть! Я сказав!

Батько і син з похнюпленими головами збиралися було йти, коли в кімнаті, яка вела до виходу Скрипаль побачив ноти, на яких ще не висохло чорнило. Це були ноти, написані маестро. Хлопець витягнув скрипку, дістав смичка, і заграв... За мить в кімнату уже прикотилося огрядне тіло маестро.

- Це Ваш так грає? - звернувся він до батька.

- Мій, а хто ж інший?

- Тоді мені треба вчитися у нього, йому в мене навчитись нічому...

Навіть тоді так не втомлювався, коли грав для самого Імператора на концерті, який зорганізувала сестра Імператора і його давня пасія Еліза.

Але це був особливий концерт. Концерт з приводу дня народження цього самого Імператора. Виконувалася соната "Наполеон" для скрипки з однією струною, написана Скрипалем спеціально до цієї урочистої події. Ой, це таки було нелегко! Він доклав всієї своєї, роками занять по дванадцять п'ятнадцять годин на добу, занять до повної знемоги, відточеної майстерності. Коли Скрипаль закінчив, піт лився з нього градом. Публіка верещала в неймовірному екстазі “Браво, бравіссімо!”, сцена була вся засипана квітами, а він стояв посеред сцени і скромно вклонявся глядачам.

Ледь просунувшись у гримерку, крізь натовп фанаток, Скрипаль знеможено сів на стілець і заплющив очі...

 

І було скрипалеві видіння:

На сцену виходить якийсь молодий Скрипаль. Погляд у юнака трохи знічений і якийсь відсутній. Він бере скрипку до рук, дістає смичок і легко і невимушено грає його “Наполеона”. Потім закладає скрипку собі за спину і продовжує грати, як би нічого й не сталося. Публіка вищить, як на тому його концерті, а юнак тілки скромно кланяється і відводить погляд.

 

Скрипаль розплющив очі.

- О так, на світі таки не перевелись віртуози!

6.

 

Маестро повертався з репетиції. Добре, що тепер уже є куди повертатися, а ще кількома роками раніше, доводилося дзвонити батькам своїх юних вихованців, в кого буде добра воля, брати жінку з малою дитиною, і їхати ночувати де доведеться. Та ще й зарплатні ніякої півтора року не платили. А все через ту кля ту непоступливість!

- Ну от, чи треба було сваритися з директоркою Палацу піонерів, через ту кляту колядку. Ну, “рік новий” так “рік новий”, який там “Син Божий” в середині сімдесятих?

- А як все починалося? Диплом випускника геодезичного факультету політехніки в найдальшу шухляду, і гайда по музичних школах збирати хлопців для хору. Такий от глас Божий, чи може, що інше? А потім куди? Та освіту музичну здобувати. Думаєте в консерваторії? Ні, в Музпеді! Там на екзамені вступному диктант був музичний, а я їм зразу бац, і трьохголосний. Талант кажуть? Можливо, можливо!..

- Ану стій, Пікарось, зараза! Куди це тебе понесло на міст поламаний? В прірву не падав? Стій кажу тобі, тримайся, зараз я за тобою злізу.

Село Дубина Сколівського району. Над прірвою висить ні живий ні мертвий цей самий телепень Пікарось і до нього спускається, не зважаючи, розіб'ється, чи ні, увесь блідий Маестро. Підхоплює цього роззяву на свої міцні руки і несе нагору.

- Що, жити набридло? - Але замість звичного гнівного виразу у Маестро чомусь котяться сльози...

Столиця, запис першого вінілу. Дубль номер “колейний”. Не йде,хоч плач!

  • Що ж робити, скасувати усе? А коли ще така нагода трапиться? Ну чого ти там, Говзане! Стояти, не падати!! Ой от і Лісевич впав, і Граб, і Наконечний, і Хомин!... Ну що ж таке діється з вами, хлопці? Е, ні! Всі на повітря і за годину продовжимо.

І от він уже в руках, той перший омріяний вініл у чорно-білому конверті і з написом великими буквам “Капела”.

Концерт... У залі на почесному місці сидить сторічний старий Композитор. Виступає “Капела”, співає пісню, написану старим Маестро ще десь на початку сторіччя. Пісню, яка стала символом і оберегом “Капели”. Старий Маестро сидить на почесному місці і плаче. Маестро кланяється тому в ноги і ще довго не розгинається.

 

І було у Маестро видіння:

Виконується кантата-симфонія старого Композитора. Мрія усього життя Маестро! За диригентським пультом не він, він сидить у залі поряд з дружиною, на такому самому почесному місці, як тоді сидів старий маестро. На сцені яблуку ніде впасти — зведений хор, десь чоловік з двісті — двісті п'ятдесят, великий симфонічний оркестр, диригент — Народний артист. “Борітеся — поборете!”, лунають невмирущі Шевченкові слова. Останній помах диригентської палички, пауза, довжиною секунд в двадцять. Потім овація, якої Маестро за усе своє життя не чув!

- Так, кохана! Мрії колись збуваються!

 

І було у Маестро друге видіння:

Напередодні Різдва десь у районному центрі співає його “Капела”. Ту стару колядку. І уже не “рік новий..”, а по-справжньому “Син Божий...” Диригує, він сам не може зрозуміти хто, Якийсь вищий за нього сутулий суб'єкт з незграбною трохи поставою але з палючими як і в самого Маестро очима. В погляді і рухах рук його немає тієї твердості, яка була в його власному погляді і руках, але, на диво, хористи слухаються його не згірш вій його козаків.

 

Маестро розплющив очі...

- Це ти був, синку? - і погладив дружину, що спала поряд, по вже досить помітно випираючому животику.

7.

 

Автор писав твір про видатних музикантів минулого і сучасності. Він почав писати вже давно, але в його творчому доробку було якихось менше сотні творів. Він давно мріяв написати щось епохальне, розділи біли уже майже готові, але були трохи куцими і ніяк не клеїлись докупи...

 

Автор заплющив очі.

І було Авторові видіння:

Нью-Йорк, Карнегі-хол. Виконується кантата-симфонія для чоловічого хору, фортепіано і скрипки. На сцені оркестр, за диригентським пультом той самий тип з хвостом з однаковим прізвищем і ім'ям, як у Композитора, чоловічий хор під орудою сутулого суб'єкта з таким самим прізвищем, як у Маестро, але з інакшим ім'ям. За фортепіано нащадок великого Піаніста, з зовсім інакшими прізвищем і ім'ям, але з такими ж вправними розпрацьованими пальцями, соло на скрипці з грифом із паркету, роботи нащадка великого Майстра з прізвищем та ім'ям, що ідентичне до прізвища і імені юного Піаніста, яке виконує духовний нащадок великого Скрипаля також з зовсім інакшими прізвищем і ім'ям. У VIP ложі — молода Матінка, прізвище і ім'я також не збігаються з прізвищем та ім'ям старої Матінки. Усе! Фінал, овація!!!

 

Автор не розплющував очей. Чомусь не хотілося...

 

Львів, 01.04.2017

Дякую Антоніо Страдіварі, Ніколо Паганіні, Миколі Лисенку, Станіславу Людкевичу, Матері Терезі, Рудольфу Кереру, Миколі Кацалу за те, що вони були.

Дякую Миколі Мірошниченку, Любові та Миколі Лисенкам, Олександру Божику, Дмитрові Кацалу за те, що вони є.


Додав: sergeycsd (02/04/17) | Автор: © Сергій Пікарось
 
Розміщено на сторінці: Проза
 
Переглянули твір - 924 чол.
 
  
  у Вас # закладок

автору
за твір:

 



Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 4
avatar
0
1 Asedo1949 • 15:55, 03/04/17 [Лінк на твір]
Гарно! Хоч трохи хитро-сплетіння напружують, зате дуже цікаво...
avatar
0
3 sergeycsd • 17:06, 05/04/17 [Лінк на твір]
Дякую! А де там хитросплетіння? Дійові особи всі справжні.
avatar
0
2 spydut • 19:45, 03/04/17 [Лінк на твір]
Повчального багато і цікаво ! hands
avatar
0
4 sergeycsd • 17:06, 05/04/17 [Лінк на твір]
Дякую!


Додати коментар:

Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
avatar

загрузка...

ОСТАННІ 10 КОМЕНТАРІВ до ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ

(50 коментарів Ви можете переглянути на сторінці "НАШ ТОП ++")


   


Форма входуу
Логін:
Пароль:
Інформації:     
Випадкове ВІДЕО з сайту:
Блок-пост
00:02:38

ПОНОВЛЕНІ ТЕМИ ФОРУМУ:

ОНЛАЙН - РОЗМОВНИК    
    (міні-чат)

    АВТОР-АДМІН САЙТУ:
    Сайт: uid.me/vagonta
    Facebook,
    Instagram,
    Viber: 0680839579
    E-mail: vagonta@gmail.com, virchi@yandex.ru

загрузка...

НАЙПОШИРЕНІШІ
КЛЮЧОВІ СЛОВА
Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz