Середина серпня 2015 року.
Іноді у справах їздимо з чоловіком потягом, чуємо різні розмови між людьми, які часто зводяться до останніх подій на сході України. Я давно вже придивлялася до жінки, яка часто їздить до Куп’янська на базар, продавати сільгосппродукти. Вона з’явилася в нашому селищі недавно.
Раніше я її не бачила. Ми опинилися з нею в одному купе. Розговорилися. Познайомилися. Звати її Валентина Михайлівна. На вигляд їй було не менше сімдесяти років. Не красуня, але інтелігентна, струнка, охайна, освічена жінка. Приїхала вона 23 січня 2015 року до Кості Стоцького, мого колишнього учня. Це була його двоюрідна бабуся, рідна тітка його покійної мами Віри Степанівни. Приїхала вона з Авдіївки разом із своєю хворою сорокавосьмирічною донькою, якій необхідна була операція (підозра на онкологію).
Звісно, ми поцікавилися, що зараз відбувається в Авдіївці. І почули розповідь від свідка, який пережив справжні жахи. Все починалося на Донбасі з підготовки людей до цих подій. В місті з’явилися якісь нові люди, які намагалися всім втовкмачити, що владу в Києві захопила фашистська хунта, «бендеровці». Наобіцяли золоті гори, давали гроші (70 гривень) тим, хто стояв з «триколором» і кричав «Росія!». І от мають, що мають. Тепер, як тільки хто виявляє своє незадоволення «владою» (читай «терористами») ЛНР і ДНР, їх утихомирюють гумовими палицями, автоматами. Взимку не було світла, газу. Холодно. Всі ходили з свічками, без кінця бігаючи до підвалу. Одного разу у вікно квартири влучив снаряд і вилетів у друге вікно. Жінка ще і досі не може зрозуміти, як вони залишилися живими. Якби снаряд розірвався у квартирі…
Вона змовкла. На очі навернулися сльози. На неї боляче було дивитися. Жінка відвернулася до вікна, трохи заспокоїлася і продовжила розповідати далі.
Костя з самого початку кликав їх до себе, та вони все не наважувалися кинути свою домівку. А тут ще й донька захворіла. П Через деякий час таки полишили все, взяли найнеобхідніше і поїхали до Кості. Він сказав їм, щоб вони доїхали тільки до Волохового Яру, а звідти забрав своєю машиною. Доньці вже зробили операцію. Піклувався про все Костя. Результати аналізів добрі. Онкології немає.
Говорить: - Я не знаю, як мені віддячити Кості за все, що він для нас зробив!
Ось такий Костя. Я не помилилася в своєму учневі. Знала, що він – СПРАВЖНЯ ЛЮДИНА.
А ця жіночка їде на Куп’янськ-Вузлову станцію, щось там продасть і звітує Костику про те, що продала і на скільки. А він сміється: - Бабуню, залиште ці гроші собі.
- Я на ці 30 гривень живу. Жах який! Каже: - Мені так незручно!
Я її заспокоїла, запевнивши, що їй пощастило з родичами. Бо у Кості є ще й молодший брат, такий же чуйний і добрий. Він теж опікувався бабунею та її донькою.
Зараз я Валентини Михайлівни не бачу. Сказали, начебто, вона поїхала назад в Авдіївку. І мабуть даремно. Тому що найстрашніше в Авдіївці було ще попереду.
Примітка.
Ім'я й по батькові героїв оповідання змінені.
23. 01. 2017 рік
Світлина з інтернету
| 
у Вас 
0
