Коментувати також можна з та

Пт, 19.04.2024, 07:13
Меню сайту
Категорії каталогу
Проза [1017]
Прозові твори друкуються тільки тут
Відеовірші [133]
Аудіовірші [49]
Українцям [2668]
Вірш-пісня [542]
Вірші про Україну [1478]
Вірші про рідний край [805]
Вірші про мову [209]
Збірки поезії, поеми [112]
Абетка [22]
Акровірш [31]
Байка [106]
Загадки [15]
Верлібр [144]
Елегія [51]
Історичні вірші [289]
Вірш-усмішка [997]
Вірші про сім'ю [402]
Вірші про рідню [152]
Вірші про жінок [661]
Вірші про чоловіків [110]
Вірші про військових, армію [209]
Вірші про Перемогу, війну [409]
Вірші про кохання [3366]
Вірші про друзів [713]
Вірш-казка [132]
Казка (проза) [29]
Проза для та про дітей [19]
Вірші для дітей [333]
Вірші про дитинство [321]
Вірші про навчання [58]
Вірші про професію [82]
Вірші про eмiгрантів [147]
Вірші в перекладі [705]
Вірші про свята [203]
Вірші про спорт [18]
Вірші про природу [1216]
Вірш-тост, вірш-привітання [114]
Для мене поезія - це [191]
Поети [272]
Поетична майстерня [51]
Оповідання, про поетів, творчість [24]
Релігія [290]
Щастя - ... [597]
Жінка - ... [260]
Життя... [4422]
Філософам [1293]
Громадянину [864]
Метафізика [154]
Опитування для Вас:
Чи заповнюєте при публікації поле КЛЮЧОВІ слова/ТЕГИ?
Всего ответов: 161

ШЛЯХ до ТВОРУ:  

         
Вірші/статті категорії та розділи української поезії, українська проза
    Твори за тематикою категорії та розділи української поезії, українська проза Проза
 

Вона йшла, зігнувшись,..

Вона йшла, зігнувшись і тяжко зітхаючи. Вже й надвечір’я,

та того не помітила. Важко ступаючи своїми кістлявими

ногами, йшла світ-за-очі. Ніяк не могла отямитись від

побаченого. Вдень був збитий малайзійський

пасажирський літак, на борту якого було дуже багато

людей. Всі загинули… Всі. Знала про це точно. Вона це

бачила на власні пусті очі… Була проти цього, та її

силоміць заставили умертвити їх. Почувалася жахливо.


Ніяк не могла зрозуміти, що ж це коїться. До цього часу їй

одній було надано таке право, кого забирати з собою, а

кому ще жити далі. Так було. Тепер же вбивають одне

одного, навіть, не рахуючись з нею.


Присіла на валун, обхопила череп фалангами пальців. З

порожніх очних западин рясно котилися сльози… Так, так.

Сама Смерть плакала за тими, кому ще треба було жити, та

жити. Глуха ніч. Все спало міцним, глибоким сном. Лише

цвіркуни голосно дзюрчали в траві. Повний місяць

котився, освітлюючи ледь помітну дорогу. Підвелася

Смерть, накинула на череп капюшон, підняла косу і поволі

рушила в село. Вона добре орієнтувалася, приходила сюди

не один раз. Не було жодної оселі, де б вона не побувала.


Раптом помітила світло в хаті, яка бовваніла осторонь

інших будівель. Біля відкритої хвіртки стояв господар.

Кремезний чоловік вдивлявся в темряву. Мабуть когось

чекав. Смерть тихенько підкралася до нього, та він не

відсахнувся. Було помітно, що він зрадів зустрічі з нею.


— Ну, накінець. Я вже стомився тебе чекати.


Смерть поцікавилася:


— З якого дива ти мене чекаєш?


Вона добре знала цього чоловіка. Йому в цьому році

виповнилося сто три роки. Жив він самотньо. Подвір’я

освітлювалося світлом, яке лилося з вікон і вона встигла

помітити, що Іван (так звали чоловіка) одягнений в нову

сорочку, підстрижений, причесаний, обличчя обрамляла

красива, охайна борода. Біля стіни будинку стояла

домовина з кришкою, два вінки і гарна мармурова плита.

Смерть повернулася до нього.


— Тепер я вірю, що ти чекав мене. А чому я про це нічого

не знаю? До тебе мені ще рано. Іван справді був чоловіком

при здоров’ї, ніколи не хворів. У дворі скрізь було

прибрано. Гілки верби, що росла біля двору, були

рівненько підстрижені. Розливався чарівний духмяний

запах нічної фіалки. В будинку теж панував повний

порядок.


— Не хочу я вже жити. Забери мене, дуже прошу!


— Як це – «Забери»? Ти при здоров’ї, при повному глузді.


Що це з тобою? Давай присядемо. І вона примостилася на

стільці біля столу, який стояв під яблунею. Відкинула свій

капюшон.

— Щось я тебе не розумію. Всі хочуть жити якомога

довше. Знаю багатьох довгожителів. Їм усі заздрять, що

вони так довго живуть. А ти – «Забери!». Знаєш що, налий-

но мені своєї наливочки вишневої.


Іван пішов у льох. Приніс наливку в пляшці з-під напою,

дві чарки, хліб, сало, цибулю, чистий вишитий рушник.

Випили.


— Нестерпно стало мені жити одному. Ти все про мене

знаєш. Що ж я оце сам? Померли всі мої рідні. Давно

немає Каті, яка помирала в страшних муках. Якби не ти, не

знаю що б було… Поховав обох синів. Донька загинула в

автокатастрофі, залишивши нам онуку. Але Оленька

добровольцем поїхала на ліквідацію аварії на ЧАЕС.

Згоріла, наче свічечка. Ти знала, що їй не жити, одразу

прийшла. Побачив тебе, коли стала біля неї, і все зрозумів.

Ти ж знаєш, як тяжко я все це переживав. Вся молодь з

моєї рідні роз’їхалась хто куди. Давно вже немає моїх

ровесників, сусідів. Ні з ким навіть поговорити. Телевізор

дивлюся, але я там вже мало що тямлю. Мобільного

телефону в мене немає, бо нікому дзвонити. Та й навчатись

чомусь новому вже запізно. Тут ще ця війна… Не хочу я

вже нічого. Забери, прошу тебе!


— Що це ти заладив: «Забери! Забери!»?! Англійська

королева Єлизавета за один день життя ладна була віддати

все королівство. А ти при здоров’ї, просиш мене забрати у

тебе життя. Може чув, що сьогодні збили малайзійський

літак на борту якого було багато людей? Молодих, серед

яких було багато дітей. Всі вони хотіли жити! А у них

забрали найдорожче – життя! Схаменись! У самому

народженні людини закладений неминучий результат

життя – смерть, тобто, я. Але всьому свій час. Я сама знаю,

коли до тебе треба буде прийти. А поки що живи. Живи!

Тобі ще багато виділено років…


Іван аж здригнувся, почувши ці слова. Як же їх жити оті

«багато років»? Він схилив сиву голову на вузлуваті руки.

Довго сидів мовчки, ніби міркуючи над тим, що сказала

йому Смерть.


— А знаєш, Іване, давай-но заспіваємо нашу улюблену

«Где в горах орлы да ветер…»! Вона пам’ятала, як гарно

він співав. Іван повів її в будинок, увімкнув старезну

радіолу. Потім у шухляді знайшов купу платівок.


— Ось! Знайшов!


Смерть зручно вмостилася в кріслі, перекинувши одну полу

своєї хламиди через плече. Іван побачив і, сміючись,

промовив:


— Діадеми ще тобі не вистачає!


Не зрозумівши іронії, вона тут же вихопила з кришталевої

вази штучну троянду і прилаштувала до плеча. Було дуже

смішно: чорна хламида, на ній – червона троянда і білий

череп смерті. Класична композиція для натюрморту

Сальвадора Далі.


Затягли пісню. Звичайно ж співав Іван, бо який голос у

смерті? Вона ж — СМЕРТЬ! Тому змовкла після першого ж

куплету. Слухала пісню, схиливши свій череп і

насолоджуючись чистим тенором цього старезного

чоловіка. Язик не повертався назвати його дідом. Не

зважаючи на похилий вік, Іван дуже добре співав:


— Смерть пьянеет, еле дышит, на-ни-на, на-ни-на.


Ничего уже не слышит…


Але співати перехотілося. Почало сіріти небо. Скоро

ранок. Смерть підхопилася з місця, поправила на черепі

капюшон, взяла косу і поспішила до дверей:


— Здається, на мене чекають.


Біля хвіртки вона раптом зупинилася і запитала Івана:


— Що було б на землі, на твою думку, якби не було мене?


Іван замислився на мить і жахнувся, уявивши собі

неможливість всього живого помирати…


Червень. 2016 рік

Картинка з інтернету

 

 

Додав: kraynyuk46 (18.03.2018) | Автор: © Крайнюк Надія
 
Розміщено на сторінці: Проза

Поділіться цією новиною у Фейсбуці або роздрукуйте:

Переглянули твір - 1363 чол.
 
  
  у Вас # закладок

Автору за твір:

 



Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 7
avatar
0
1 ruhlyvy • 16:57, 18.03.2018 [Лінк на твір]
Задля економії часу, повністю переношу сюди мій відгук з ТС(до речі, ти щось не відповіла там на нього...):

Дуже цікаве оповідання, Надя! Вельми глибоке та, певною мірою, несподіване. Сказати відверто, я жодного разу не уявляв собі Смерть, котра в чомусь сумнівається та(ба!) навіть не хоче забирати тих, хто її про те просить... :-))) Чесно кажучи, не зовсім розумію, чому ти протримала цю роботу аж два роки у шухляді? Друкуй на всіх сайтах, де ти зареєстрована - читачі схвалять однозначно! Кілька міркувань з приводу війн. Ти сприймаєш їх, як щось АНОМАЛЬНЕ. Але агресія притаманна абсолютно усьому, що є на Землі. Агресія - головний каталізатор прогресу на цій планеті. Аби усе і усі були лагідні та пасивні, то виродилися б за одне століття повністю. А так, завдяки боротьбі та поїданню одне одного, все, що існує на Землі, рухається у майбутнє. Іншого на цій планеті не було і не буде. Можливо, десь у Всесвіті є абсолютно інші форми існування, але на Землі - агресія, а значить і нищення, - ПРИРОДНІ. Можна кричати чи ще щось, але іншого не буде! Це - Земля, Надя!

avatar
0
3 kraynyuk46 • 19:16, 18.03.2018 [Лінк на твір]
Борисе, я довго сумнівалася в доречності оприлюднення цієї роботи.Чомусь думалося, що мене не зрозуміють. Та так воно по суті і є. На стихи.ру
ніхто не обізвався жодним словом, окрім Еда. Та і тут теж небагато відгуків.
Або ж люди бояться висловлювати думки з приводу такої непростої теми, або їх це
не цікавить зовсім. ***Тепер, що стосується мого ставлення до війни. Я своєї
точки зору не зміню. З твоїх слів виходить, що війна - рушійна сила жорстокої
боротьби за існування серед людей. Не заперечую, природний добір і боротьба за
існування мають місце, але дуже слабке, тому що люди відрізняються від тварин
свідомістю і мисленням. Тому вони повинні контролювати свої дії. Вбивати собі
подібних - це не по-людськи. Замість того, щоб зберегти мир на землі,
нагнітається гонка озброєнь, з'являються все нові і нові зразки зброї і
військової техніки. весь світ живе під страхом смерті. Живе повинно жити. А
агресія веде до того, що вбивають чийогось сина, батька, друга, доньку... Це
ненормально! ***Дякую тобі за відгук! Заходь.
avatar
0
5 ruhlyvy • 23:56, 18.03.2018 [Лінк на твір]
Надя, ти дуже вірно сказала:"...Війна - рушійна сила жорстокої боротьби за існування серед людей." Саме ТАК! А те, що Homo Sapiens відрізняються від тварин, то це лише певною мірою. Люди розумніші за мавп чи там алігаторів, але їхні інстинкти вкрай близькі до того, що демонструють тварини.
Аналізуючи історію стосунків між людьми на Землі, я дійшов остаточного висновку: агресія є НОРМАЛЬНОЮ та НЕВІД'ЄМНОЮ часткою людської суті. Ось тобі елементарні приклади: зачаття дитини та її народження. Що є одне та інше? Акт АГРЕСІЇ! Чоловік дістається нутра жінки та брутально атакує її плоть своєю. Коли ж дитя виходить у світ, то так само агресивно рве її тіло у кров, створюючи матері страшенні муки. Ну, а далі, як по маслу: діти доволі агресивно поводяться між собою в яслах та дитсадку, виборюючи право бути першими. В школі те вже носить максимально брутальний та відвертий характер. На роботі повсюди що? КОНКУРЕНЦІЯ! Авже ж, все те регулюється Карним кодексом, але... Але, але, але! Ніде немає омріяної ідилії і всюди, де є люди - прямі чи завуальовані конфлікти.
Висновок: дітей потрібно виховувати по-спартанськи! Інакше, коли вони підуть у життя, будуть травмовані психічно, або навіть фізично!

Нещодавно вичитав у Дмитра Корчинського: "6 мільйонів євреїв із Торами у руках - Голокост. 6 мільйонів євреїв із зброєю у руках - Ізраїль." Аплодую пану Дмитру стоячи!
avatar
0
6 kraynyuk46 • 08:43, 19.03.2018 [Лінк на твір]
Борисе, не перекурчуй мою відповідь. Я написала: "З твоїх слів виходить, що війна - рушійна сила жорстокої 
боротьби за існування серед людей". А це не одне і теж саме. Не будемо сперечатися. 
Те, що ти написав про стосунки між людьми, для мене неприйнятне. Я і обговорювати цього не буду. Це надзвичайно широка тема і не для сторінок на поетичному сайті. Щасти!
avatar
0
7 ruhlyvy • 11:47, 19.03.2018 [Лінк на твір]
sm1
avatar
0
2 Asedo1949 • 18:42, 18.03.2018 [Лінк на твір]
Захоплююче  оповідання,  щось  із  серії  метафізики,  тільки  із  подачею  у  Вас  не  дуже  добре  і  тому  важко  читається  чи, може,  це  тільки  в  мене  так. Одним  словом  мені  сподобалось,  а,  пану  Борису, щодо  війн  і  агресії  скажу: - Це  Ваше  бачення  світу. І  поки  люди  житимуть  з  такими  думками,  то  в  нас  дійсно  нічого  іншого  не  буде. Земля - не  пекло.
avatar
0
4 kraynyuk46 • 19:28, 18.03.2018 [Лінк на твір]
Дякую, п. Катю, за підтримку і коментар. Я ніколи не була і не буду прихильником військових конфліктів. Війна - це жахливо. Невже ми первісні люди, якщо не можемо врегулювати конфлікти мирним шляхом? Власне, все з приводу цього я виклала у своїй відповіді Борису. 

***А з текстом щось негаразд. Рядки якісь неповні. Я вже двічі переставляла текст, і все одно так, як і було. Зробила відступи, щоб легше було читати. Ну, а останнє буде, як є.
 
З повагою до Вас, Надія.


Додати коментар:

Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ComForm">
avatar


ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин

(50 коментарів Ви можете переглянути на сторінці "НАШ ТОП ++")

karas: Ми різні люди , добрі й злі , та правда завжди головна в житті .

karas: Коли не ділимося добром приходить зло , але про це ми дуже часто забуваєм .


     


Форма входуу
Логін:
Пароль:
ОНЛАЙН - РОЗМОВНИК    
    (міні-чат)

    АВТОР-АДМІН САЙТУ:
    Сайт: uid.me/vagonta
    Facebook,
    Instagram,
    Viber: 0680839579
    E-mail: vagonta@gmail.com


НАЙПОШИРЕНІШІ
КЛЮЧОВІ СЛОВА
Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz