Гармонія.

Гармонія.  (І  частина)

Грабіжник

Транспорт, на диво, сьогодні працював, дуже чітко і злагоджено, і Дануся трішки раніше повернулася додому з роботи. Здивувалась: «Двері не замкнені? Чи це я вранці квапилась, і так залишила, не замкнула?» – запитала сама себе. Раптом, у спальні, щось грюкнуло. Вона стрепенулась: «Ой, що це? Так, ніби щось впало? – Її охопив страх. – Невже грабіжник? Що робити?» Спочатку розгубилась, не знала, що вдіяти, та швидко прийшла до тями. Скочила до кухні, вхопила качалку, і заховалась у салоні, за шторою. «Так буде все видно і зможу покарати грабіжника» – подумала вона. – Та яким великим було її здивування! Зі спальні, з великим чемоданом, вийшов Петро Іванович, так вона жартома називала свого чоловіка, як його на роботі кличуть. Він збирав речі, які сам порозкидав вранці. Дануся голосно розсміялась:

– А я ось, з качалкою, зайняла позицію, і приготувалась до нападу. Думала, що якийсь зловмисник чи злодій. – Чоловік знітився і нічого не відповів, а вона сипала запитаннями, спантеличена його мовчанням: – Петрусю, що це ти робиш? Їдеш в командировку? Так несподівано? Чому ж ти мені не подзвонив? Я була б все гарно попрасувала і спакувала тобі, як завжди. Навіщо тобі такий величезний чемодан? Незручно буде в дорозі.

Він знітився, зам’явся, став недбало втовкувати сорочки, засовуючи, у вщерть набитий чемодан, ще потрібні речі, що були у ванній кімнаті. Нарешті, відважився і промимрив:

–– Вибач, Данусю, я маю тобі щось сказати, не можу більше обманювати тебе. Я кохаю іншу і вже дуже давно. Хочу бути з нею. Не гнівайся, вибач. – Опустивши очі, він вибачався, щось говорив, блудив словами, що й Данусю кохає, що вона хороша дружина, її ніколи не забуде, надіється, що вони не загубляться, а будуть добрими друзями. –

Дружина стояла, мовчки слідкувала за його рухами, так, ніби, хотіла надивитись на нього – на все життя. Він зібрав речі, поцілував її в щоку, як той Юда, і посунув до виходу. Коли переступив поріг, і зачинив за собою двері – все згасло. Вона хотіла побігти, наздогнати, щоб побажати щастя, і хоч ще раз глянути на нього, її сонце, в промінні якого вона купалась, і була дуже щаслива, але не змогла ні відкрити вуст, ні рушити з місця. Стояла, наче вкопана, немов, заціпеніла. Тримаючи качалку обома руками, притискала її до грудей з усією силою, не відчуваючи болю, ніби, хотіла стримати своє тіло, щоб не розкололось надвоє. Голова, здавалось, вмить спорожніла – ні думок, ні жалю, ні образи, ні сліз – нічого, порожнеча. Лише серце, ніби, хтось боляче стискав, а воно пручалось і хотіло вирватись, і побігти за ним… І здалось, що воно, нарешті, вирвалось із грудей, впало на долівку, і розбилось на дрібні осколки. Міріади зірочок щастя, які раніше наповнювали його, розсипались по підлозі, по всій хаті, як ті малесенькі вуглики, що викотились із багаття, згасали, прямо, перед очима. Дануся опам’яталась і гірко заплакала, бо, нарешті, зрозуміла, що саме сталося, чого ніколи не сподівалася. Вона плакала і запитувала себе: «Чому? Чому? Адже ніколи не сварились. Я ж так кохаю його. Старалась, щоб все було якнайкраще, щоб він був щасливий». Ніби, якийсь голос почула у своєму розумі:

– А ти з ним була щаслива?

Вона перестала плакати, і на якусь хвильку задумалась, тоді відповіла, комусь невідомому, невидимому:

– Так, я була щаслива, бо він був поруч, і цього мені було досить. Я пригорталась до нього, цілувала, говорила, голубила його і мені здавалось, що нас не двоє, а ми одне тіло, невимовно солодке. Він часто схоплював мене в обійми, і так ми стояли, насолоджуючись один одним, прислухаючись до стукоту наших сердець. Здавалось, що і серце у нас було одне на двох.

Хтось знову запитав:

– А він тебе голубив?

Дануся відповіла одразу.

– Він людина стримана, серйозна, ділова. Йому й не пасує виявляти свої почуття та пестощі. Ніколи ні в чому мені не відмовив, і не сказав поганого слова. Хіба ж він не знає, як я його кохаю? – Дануся задумалась, нарешті, глибоко зітхнула і додала: – мабуть, не так кохала, мабуть, не вміла так кохати, як він хотів. А він не казав. Звідки мені знати?

Вона сиділа на дивані, обхопивши коліна руками, і займалась самопоїданням, вишукуючи відповідь на запитання: «Чому він мене залишив і пішов? В чому причина? Чим я не догодила? В чому моя провина?» – Та порожнеча, що запанувала нею, не народжувала ні думок, ні відповідей. Дануся знову заплакала.

Сестричка

Віра щаслива, усміхнена поверталася зі школи, і щось її, наче, потягнуло відвідати свою найстаршу любиму сестричку. Подумала: «Хоч на хвильку забіжу, бо на сьогодні маю багато справ. Енергійно відчинила двері і, ніби на крилах, влетіла до кімнати. Радість її одразу зникла. Сестра, любима її Дануся, сиділа на дивані, обхопивши голову руками, і плакала. Душа її страждала в якомусь горі.

– Данусечко, сестричко моя люба, що сталося? Хто так образив тебе? – схвильовано, запитала Віра, пригортаючи сестру, цілувала її, щебетала, і не знала, як розважити. –

Великі сині очі почервоніли, набрякли, і з них, як два струмочки, котились сльози. Вірина любов, насправді, безмежна і щира. Вона готова була вже іти, і вже мстити, карати за образу сестрички.

– Скажи мені, рибонько. Розкажи, що з тобою? Я допоможу тобі. От побачиш. – Віра гладила і втішала сестру, як лиш могла, пригортала її до серця, і страждала разом із нею, – поділись зі мною своїм горем, і воно стане менше.

Дануся розчулилась в обіймах, і ще гірше плакала, як мала невтішна дитина, ридала, пригорнувшись до грудей Вірусі. Нарешті, біль образи почав стихати, і сестра заспокоїлась. Вона з болем розповідала про все, що сталось.

Дівчинка-підліток була ошелешена почутим. На очах, Синій птах її мрій почорнів, перетворився на чорну обскубану ворону. Світ, наче, перевернувся. А що ж далі? Віра дуже любила свою найстаршу сестру і її чоловіка. Їй здавалось, що вони найкращі, наймиліші, найдобріші, найзакоханіші поміж усіма закоханими у світі. Коли виходили десь на свято чи на прогулянку, то брали Вірусю з собою. Вона приглядалась до кожного парубка, і щоразу приходила до висновку, що у її Данусі, таки, найкращий чоловік. Десь, у глибині свого серця, мріяла, що і її чоловік буде такий гарний, добрий, високий, сильний і веселий, як Петрусь. Ця гірка новина приголомшила її. Всіх вона приміряла до Петруся, і мріяла: як вона виросте, а їй уже 14 років, чоловік, в якого закохається, мав би бути такий, як він.

Летючий Корабель, що плив по хмарах у її казку, до щастя, на вітрилах мрії, злий чарівник затягнув у свою чорну пащу, і пустив на неї свої чари із глибини бездни. Віра вдихала ту отруту і кожна кліточка її єства заповнювалася нею, блискавично множила в мозку дівчинки нові думки і нові мрії. Її вже не лякала думка: «А що ж тепер?» Нові думки стали їй подобатись. Голова гордо піднялась і вона себе бачила найкращою, наймудрішою, найхитрішою і успішною. Хтось повів її думки іншими дорогами, ніж ті, якими вона ходила з дитинства: «Бачиш, він закохався, мабуть, в ще кращу, ніж моя Дануся. Я гарна, так кажуть подруги, чисто така, як Дануся. Ну, а коли Петро гарний залишив дуже гарну Данусю, то виходить, що і я буду не така вже й гарна, бо чого лишати таку красуню? Хто знає, а може мені не вистачить гарних?» Дівчинка сиділа на дивані, поринувши в роздуми і в якісь переживання нових мрій. До неї підійшла сестра, погладила її по кучерявій білявій голівці, і тепер уже вона розраджувала молодшу сестричку, щоб та не журилась.

Віра не могла вже стримати свої нові емоції, забула про сестрине горе, і наче вистрелила, як з кулемета: «І я, також, буду відбирати собі, у жінок, їхніх гарних чоловіків!»

Сестра не чекала такого повороту подій.

– Не треба, моя люба, таке ні говорити, ні чинити, бо то гріх (зло), то – біль і горе. На чужому горі ніхто щасливим не був і не буде. Але ти ще маленька, не розумієш. Що б не сталось у твоєму житті, не чини нікому зла, навіть, і за вчинене тобі зло – так, Вірочко, вчать нас наші батьки, і так вони живуть, бо так велить Господь.

– Я не маленька! – розгнівано відповіла, майже викрикнула, Віра, – якщо в тебе вкрали чоловіка, то чому не можу вкрасти і я собі?

– Знаєш, моя люба, є дуже багато у дорослому житті того, що діти не розуміють.

- Я вже не дитина і все добре розумію! – не вгавала дівчинка. – Вона не могла ніяк згодитись з тим, що їй мають залишатись «залишки», «перебрані» іншими, не найкращі. У життєрадісної, милої, добродушної Вірусі десь взялася гордість і бажання величі. Цей момент став переломним у її житті. Вона не знала і не розуміла, що посіяла у своє життя, з пафосом і злістю. Не знала, на кого чи на що так сердилась, чи то на Петра Данусиного, чи то на майбутніх суперниць, чи то на «перебраних» женихів. Те, що виросте від цього посіву, не раз примусить її заплакати.

Жнива

Три роки майнули, мов блискавка. Вірочка стала справжньою принцесою, красунею з великими синіми очима, довгими віями, чорними бровами, золотистим хвилястим волоссям, струнка і висока – Білосніжка з рум’яним, казково красивим обличчям. Пробувала вступити до Театрального інституту та не вистачило балів.

Після екзаменів нові друзі запросили на Дискотеку. Багато зачарованих чоловічих поглядів були звернені на неї. Дівчинка, яка вперше залишилась сама, вільна в чужому великому місті, сп’яніла від уваги і «успіху». Високо піднявши голову, вона поглядом шукала самого красивого, того, до якого будуть приковані погляди всіх конкуренток. І, дійсно, він прийшов. Очевидно, тут знаний і шанований. Красень. Серце її затріпотіло. Вона демонструвала всі свої чари, знання і вміння, щоб сподобатись йому. Так і сталось, він помітив її. З ледь помітною таємничою посмішкою, елегантно уклонившись, запросив до танцю. Весь час прагнув піймати її погляд, а, піймавши, наче маг, чарував, і пив її очима. Її серце тануло, наче морозиво на паличці: то раділо, а то якось, зіщулившись, боялося чогось загадкового, невідомого.

Вона завжди була весела і, серед друзів, у своєму містечку, нічого не боялась. Було легко і весело серед своїх. Ніхто її не цікавив, бо не було серед них того, самого-самого, омріяного принца. А тут, навкруг, мало знайомі і зовсім незнайомі, і він – такий особливий, чи лиш їй так здалось, із дуже витонченими манерами поведінки, чи їй так здавалось, – сама не розуміла. А може то вино і віскі трішки жартують із нею? Вона ж не звикла до спиртного. В танці, їх тіла, притискались одне до одного. Віра відчула, що її так тягне до нього, що хотілось, наче плющем, обвитись навколо його тіла. Вона руками обвила його за шию і, ніби, приросла всім тілом, погойдуючись в такт, у повільному танці. Потім вино, вечір повний розваг, флірту, а потім – фантастичний закордонний автомобіль, готель, провал у пам’яті і сором, який огорнув її, коли проснулась, вранці, в чужому ліжку. Сама. Невідомий готель. Широке ліжко застелене дуже гарними дорогими простирадлами. На столику записка. «Ти чудова. Я кохаю тебе. Замовляй, що бажає душа твоя – все оплачено. Чекай мене. Після роботи повернусь. Цілую і мрію бути знову з тобою. Назавжди, твій Ангел».

Сором швидко пройшов, бо народилась думка:

– А ти хіба не про це мрієш?

– Мрію, але хто він? Я зовсім не знаю його, – відповіла вона сама собі. –

Та нова думка прилетіла чимдуж:

– Ну й що, що не знаєш, пізнаєш. Ніхто і знати не буде. Глянь, як красиво. І він красивий. Видно, що грошовитий.

П’ятнадцять років таємного кохання, розкошів, дорогих ресторанів і магазинів, дорогих подарунків, подорожей і розваг. Рідко їздила додому, оправдуючись, що не може частіше. На роботі не відпускають, а, насправді, соромно було признатись сестрам і батькам про своє життя і «роботу». Море, яхти, машини, але і це вже її не задовольняло, наскучило. Вона розуміла: стільки років і в готелі, не познайомив з родиною, з друзями, а Віра хотіла заміж, свій дім, де б вона була господиня, дитинку, адже, їй вже 33. Коли стала наполягати, на одруженні, виявилось, що її Ангел – одружений. Одружитись з нею не може, бо половина бізнесу належить дружині. Якимось чином дізналась і дружина. Може і сама до того приклала руку, невідомо. Про таке не признаються відверто. Результат: велика трагедія – розчарування, розрив, переслідування дружиною, біль, сльози, без хати, без роботи, самотність і депресія.

Така чи подібні історії повторювались, в подальшому її житті, кілька разів. Ніжна, палка любов і знову: «Одружитись не можу, бо я одружений». Надія: мати сім’ю не залишала її. Вона закохувалась, і знову – одружений!

Великі відкриття

Ми познайомилися, коли їй було вже 40. Вона втомилась від своєї долі: плакала, розповідаючи про своє життя. Завжди легко розповідати про своє горе чужим, незнайомим людям. Переповнена гіркотою, полонена душа шукає звільнення, не знаючи, де його може знайти. Задумавшись, сумно запитала:

– Як так може бути, що відбувається одне і те ж саме? Всі мої подруги вийшли заміж. Декотрі вже й онуками тішаться. А мені, наче, хтось навмисно псує життя – з болем розповідала вона.

– Відповідь, Вірочко, – мовила я – ти можеш знайти у найголовнішій книзі людства, в Біблії. Хочеш, разом пошукаємо? У Всевишнього Бога – на все є відповідь.

– Хочу – відповіла вона, витираючи сльози. –

Ми домовилися, коли зможемо зустрітись, щоб не бути обмеженими в часі. Обоє з нетерпінням чекали цієї зустрічі. Вона прийшла зі своєю Біблією і з зошитом. Я взяла на себе роль екскурсовода, щоб повести її на екскурсію в світ Божої Істини шляхами, якими вона ще, мабуть, не ходила:

– Запам’ятай: те що можеш зробити сьогодні, не залишай назавтра, бо завтра – може не бути. Кожне слово Біблії, то Слово Самого Бога. Коли читаєш, вір, про що говорить Господь, бо так є, і буде, і ніхто не відмінить. А хто буде читати байдуже, без жаги пізнання, без поваги до Отця Небесного, без бажання пізнати волю Його, щоб чинити її, той не зрозуміє, і не побачить нічого, а скаже, як дехто каже: «Я став атеїстом після того, як прочитав Біблію». А ми разом відкриємо Послання до Євреїв розділ 4, вірш 12, і прочитаємо, що каже Господь, через Апостола Павла, про Своє Слово. Читай. –

Віра дуже уважно читала, посуваючи листочок паперу, щоб не схибити і не загубити рядочок:

– «Слово Боже живе та діяльне, гостріше усякого меча обосічного – проходить воно аж до поділу душі і духа, суглобів та мозків, і спосібне судити думки та наміри серця. І немає створіння, щоб сховалось перед Ним, але все наге та відкрите перед очима Його – Йому дамо звіт!»

Віра задумалась, і, дивлячись десь далеко, в безмежний простір, крізь стіни і відстані, напівпошепки повторювала: живе та діяльне, гостріше усякого меча обосічного – проходить воно аж до поділу душі і духа, суглобів та мозків, і спосібне судити думки та наміри серця. І немає створіння, щоб сховалось перед Ним, але все наге та відкрите перед очима Його – Йому дамо звіт… – Вона сиділа в одній позі, не ворушилась, упершись поглядом в якусь точку, чи то підіймала з глибин свого серця сховані там, від людського ока, таємниці, чи то вражена, цим великим для неї, як і для багатьох, відкриттям. Щоб повернути її до реальності, я запросила до молитви.

– Вірочко, перше, ніж мандрувати далі, давай помолимось, тобто, звернемося за допомогою до Автора, щоб Він вчив нас. Молімось разом: «Отче Небесний, Ти Всезнаючий, Всепроникаючий, знаєш помисли і задуми кожного серця, Сам знаєш всі наші проблеми. Ти – Люблячий і Милуючий. Боже наш, дай нам мудрості пізнати волю Твою, дай нам відкриття і розуміння від Тебе. Учи нас і веди, Господи Ісусе, шляхами Твоїми. В Ім’я Ісуса просимо і дякуємо Тобі. Амінь».

Повагавшись, якусь хвильку, після молитви Віра промовила:

– А мене не так вчили просити – якось зніяковіло мовила вона. –

– Я не вчу, і не буду тебе вчити. Ми просили Господа, щоб Він вчив нас, і відкривав нам те, що закрите нашому розумінню. Давай подивимося, як велить просити Його, Сам Господь. Читай, будь ласка: Єв. від Івана 14:14, а потім ще Послання до Колосян 3:17.

Віра читала кожне слово поволі, мало що не по складах, щоб зрозуміти Слово Господнє, адже, Сам Отець Небесний говорив до її серця:

– «Коли будете в Мене просити чого в Моє Ймення, те вчиню»; «І все, що тільки робите словом чи ділом, – усе робіть у Ім’я Господа Ісуса, дякуючи через Нього Богові й Отцеві». Амінь! – з подивом читала Віра, і говорила сама до себе: – то до мене говорить Господь. –

– Висновок роби сама. А ще, зверни увагу: коли ідеш в якусь установу, то заповнюєш бланки так, як велено за стандартом тієї установи. Інакше – не приймуть, і не нададуть послугу. Божий стандарт – у Божому Слові, в Біблії, а не в тлумаченнях, яке є словом людським. А тепер читай Єв. від Марка 4:14.

Віра швиденько відшукала сторінку, і читала з цікавістю:

– «Сіяч сіє слово». –

– Як ти зрозуміла? Хто це, як і що сіє? –

Трішки подумавши, вона відповіла:

– Виходить, що коли людина говорить, то вона – сіяч, а слова, що вимовляє – сім’я, насіння і, значить, сіє слово, насіння. Те, що сіється, повинно рости.

– Вірно. Обов’язково росте. А тепер, будь уважна. Читай Послання до Галатів 6:7,8.

– «Не обманюйтеся, – читала вона – Бог осміяний бути не може. Бо що тільки людина посіє, те саме й пожне!» – А як це розуміти? – запитала Віра. –

– Ми, люди, часто не контролюємо своїх дій, справ, а найчастіше, – слів, не думаючи про те, що все пишеться у Всесвіті, і сіється в наше життя: що ми робили, говорили, допомогли тому, хто потребує допомоги, порадили, розважили чи образили, чи оббрехали, чи обікрали, завдали болю. Воно ніде не дівається, а, так би мовити, складає програму нашого життя, сценарій нашої подальшої поведінки, постійно доповнюючись, збагачуючись добрим чи злим бо, як бумеранг, повертається до сівача. Все це осудить нас на суді. Та, найперше, людина збере свій урожай від посіву ще у земному житті, – в 40 – 60 – 100 разів більше. Хто не вірить, нехай аналізує своє життя, і тоді побачить плід, що виріс, який людина називає словом «Доля». Всі ремствують, що світ стає все жорстокішим, безпощадним, кровожадним, фальшивим і злим, повним ненависті. Ми всі разом гнівимо Бога, і Він забирає Свою руку допомоги і захисту світу, держави і сім’ї чи самої людини. Зневажаючи Істину Творця, Господа Бога, вишукуючи духів предків, богів, які не Бог, будуємо Пантеони, і тішимося культурною спадщиною, тому нема гармонії ні в сім’ї, ні в державі, ні в світі. Тільки милістю Божою держиться світ. А тепер читаймо Об’явлення 20:13. –

Віра з великою цікавістю читала:

– І дало́ море мертвих, що в ньому, і смерть і ад дали мертвих, що в них, — і су́джено їх згідно з їхніми вчинками». – Ці слова дуже здивували, і вразили її, вона запитала: – а як же чистилище? А може це ті, за яких не наймали службу, і ніхто не молився?

– Не я, а Слово Боже нехай тобі скаже. Читай Об’явлення 14:13.

Віра з нетерпінням шукала і, як на збитки, не могла швидко знайти. Нарешті:

– «І почув я голос із неба, що до мене казав: Напиши: Блаженні ті мертві, хто з цього часу вмирає в Господі! Так, каже Дух, вони від праць своїх заспокояться, бо їхні діла йдуть за ними слідом».

– Ти зауважила, що «ті, хто з цього часу, вмирає в Господі?» – запитала я. –

Віра роздумувала, а потім відповіла:

– Виходить так, як ти говорила мені на початку: «Роби те, що можеш зробити сьогодні, бо «завтра» може не бути». Якщо вчинив гріх, не чекай ні хвилини, проси у Господа прощення вже, кайся, залишай свої злі діла, і йди до Бога, бо, блаженні ті, що в Господі, що прийшли до Нього на землі. Я десь читала: «За гріх – смерть», тобто, людина, що не з’єдналась з Ісусом Христом на землі, вмирає для вічності, і йде в озеро вогняне? – здивовано запитала Віра. –

– Мудрі роздуми. Ніякі посмертні молитви йому не допоможуть, бо ніхто після смерті не може покаятись. Господь велить молитись за всіх живих – додала я, – бо вони можуть покаятись, залишити всі безбожні злі діла свої, і прийти до Господа, а з Ним – у Царство Боже. Написано, що в Царство Боже людина приходить лиш через Ісуса Христа. Єв. від Івана 14:6, читай будь ласка.

– «Я дорога, і правда, і життя. – читала Віра. – До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене». – Віра трішки подумала, а тоді запитала: – Ну, то як це виходить, просити святих, щоб просили за нас Ісуса, а Він аби просив Отця? –

– Ти ж, Вірочко, тільки що прочитала. У Нього все так, як написано. Ісусу, Сину Його, дана вся влада на небі і на землі, щоб чинити діла Отця, і більше – нікому. Ти чини, як Він велить у Слові Своєму, і не придумуй нічого сама. На землі, в громадських установах існують порядки, свої закони, яких потрібно дотримуватись, коли хочеш вирішити якусь справу. Написано чітко, через Кого приходимо до Отця. Непослушних Господь не шанує.

– Я згідна з тобою, щоб все було добре, потрібно дотримуватись правил Господніх, і робити так, як Він каже.

– Тільки так, бо непослух, то – гріх. Читай І Івана1:7

– «Коли ж ходимо в світлі, як Сам Він у світлі, то маємо спільність один із о́дним, і кров Ісуса Христа, Його Сина, очищує нас від усякого гріха. Коли ж кажемо, що не маєм гріха́, (а ще до того шукаємо якихось посередників, щоб просили за нас), то себе обманюємо, і немає в нас правди! Коли ми свої гріхи визнаємо, то Він вірний та праведний, щоб гріхи нам простити, та очистити нас від неправди всілякої.

А як кажемо, що ми не згрішили, то чинимо з Нього неправдомовця, і сло́ва Його нема в нас!» - Віра подумала і сказала: – я так зрозуміла, що коли ми живемо по Божій правді – в світлі, то ми просто не можемо не любити один одного і зробити йому якесь зло, бо розуміємо і те, що робимо не так, і, коли звертаємося до Ісуса, щоб простив нас, то Він прощає, змиває наш гріх і очищає нас від усякої неправди. Людина оправдується праведністю Ісуса. –

– Дуже мудро ти розсудила. А ти звернула увагу на останні два рядочки? Прочитай ще раз уважно.

Віра прочитала і задумалась, а тоді й сказала: «Так, справді, багато є людей, атеїстів і, навіть, віруючих, які, у своїй гордості, кажуть, що вони не грішать. Таким чином заявляють, що Господь говорить неправду, що Він – неправдомовець. Бідолахи. Забувають чи не знають, що Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать. Він знає, що наше життя – це боротьба із спокусами диявольськими. Ворог, часом, закриває розуміння, і людина, сама не розуміючи того, грішить: що робить, що і як говорить, як себе веде, що думає, як поводиться з іншими, як себе поводить перед Господом Богом.

Мені дуже приємно, я рада, що Господь тримає твоє серце і очі відкритими, дає розуміння.

Віра продовжила свої роздуми:

Навіть, наступна хвилина може бути не наша: скільки багато аварій, інших миттєвих випадків смерті, вбивства, – і ніхто не відмолить наші гріхи, бо вони ідуть за нами, а ми з ними – на суд. Я сьогодні це вперше прочитала, і зрозуміла, що потрібно покаятись негайно, тут, на землі, і прийняти Господа Ісуса своїм особистим Спасителем.

– Так, Вірочко, бо Він прийде забрати Своїх, тих, які прийняли Його тут, на землі, своїм Господом і Спасителем, прийняли жертву Його, обмились Кров’ю Його Святою, і віддали гріхи свої Йому, на хрест Голгофський. Господь Ісус вже заплатив ворогу за них. Тепер ворог не має над ними влади, бо вони – викуплені, омиті, очищені, оправдані, освячені святістю Ісуса – Божі.

– Все дуже цікаво, і все хочу чути, хочу стати послушною Богу і щасливою, але де саме відповідь Божа на запитання, що спопеляє моє серце?

– Бог дав людині знати стільки, скільки вона може понести – так написано, – щоб жити, любити, бути любимою і мати все потрібне для щастя і життя в достатку. У Біблії Господь дав понад 600 заповідей, але угруповані вони в десяток. – Читай, Вірочко, Десять Заповідей любові. Повторення Закону, П’ятий розділ з вірша під номером 6. – То є перша Заповідь.

Уважно, зосереджено, з явною повагою до Автора, Віра, вперше, читала Десять Божих Заповідей сама, з Господом.

І. «Я Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю, з дому рабства (гріха). Хай не буде тобі інших богів при Мені!

ІІ. Не роби собі різьби й усякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм, і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, що ненавидять Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто виконує Мої заповіді.

ІІІ. Не присягай Іменем Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто присягає Його Ім'ям надаремно.

ІV. Пильнуй дня суботнього, щоб святити його, як наказав тобі Господь, Бог твій.

Шість день працюй, і роби всю працю свою, а день сьомий, субота для Господа, Бога твого; не роби жодної праці ти й син твій та дочка твоя, і раб твій та невільниця твоя, і віл твій, і осел твій, і всяка худоба твоя, і приходько твій, що в брамах твоїх, щоб відпочив раб твій і невільниця твоя, як і ти.

V. Шануй свого батька та матір свою, як наказав був тобі Господь, Бог твій, щоб довгі були твої дні, і щоб було тобі добре на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі.

6. Не вбивай!

VII. Не чини перелюбу!

VIII. Не кради!

9. Не свідчи неправдиво проти ближнього свого!

X. І не бажай жони ближнього свого, і не бажай дому ближнього свого, ані поля його, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що є ближнього твого!»

(Повторення Закону 5:6-21)

– А тепер уважно читай ще 32 і 33 вірші.

Віра читала всі Слова Божі з великим трепетом:

– «І будете пильнувати виконувати їх, як наказав вам Господь, Бог ваш – не збочите ні праворуч, ні ліворуч. Усією тією дорогою, що наказав вам Господь Бог ваш, будете ходити, щоб жили ви і щоб було вам добре, і щоб довгі були ваші дні…» – Ніяковіючи, Віра запитала: «Чому називають Десять Заповідей Божих Законом любові? Я чомусь не бачу про любов – самі лише заборони. –

– Давай, ми з тобою, ще раз уважно, про себе, прочитаємо ці два вірші, і знайдемо дуже важливу для нас умову, яка обумовлює все наше життя.

Віра уважно перечитала попередні рядки, задумалась і, згодом, промовила:

– «І будете пильнувати виконувати їх, як наказав вам Господь, Бог ваш – не збочите ні праворуч, ні ліворуч. Усією тією дорогою, що наказав вам Господь Бог ваш, будете ходити, щоб жили ви і щоб було вам добре, і щоб довгі були ваші дні» – Виходить, що, як на перший погляд, заповіді здаються обмеженням, то насправді, це, більше, ніж атмосфера у землі, – це наш захист від усякої ворожої напасті, бо, коли кожен буде чинити так, як велить Господь, то ні в кого не буде прикрощів ні горя, всі будуть щасливі. –

– Так, дівчинко люба, наше відношення до Господа визначає наше буття: щастя, здоров’я, радість і любов, успіх і падіння, сльози і захист. Все добро – у Господі. А коли у нас з’явилась якась прикрість, то значить, що ми заховались, чи відхилились від потоку Божої благодаті, спокусившись на якісь диявольські фальшивки, відступили ліворуч чи праворуч від Божого сховку.

А всім, хто повірив Христу, і зайшов із Ним у Заповіт, Господь дає дар Духа Святого. Людина стає храмом Духа Святого. У тілі вірної Господу людини живе Бог – Дух Святий. Кров Господа Ісуса змиває всі гріхи, і людина змінюється повністю, народжується від Бога, коли робить все щиро, з вірою Господу Ісусу, слідуючи кожному Його Слову. А давай но ми прочитаємо Перший розділ Євангелії від Івана, вірш 12і13. Читай, будь ласка.

– «А всім, що Його прийняли, їм владу дало дітьми Божими стати, тим, що вірять у Ймення Його, що не з крови, ані з пожадливости тіла, ані з пожадливости мужа, але народились від Бога».

Віра аж засяяла від такого відкриття. Дуже багато своїх таємниць відкрив їй Господь сьогодні, але ця – вразила її у саме серце: вона – вся у гріхах, може стати дочкою Божою.

Я, також, була щаслива, що Господь торкнувся її серця, і, здавалось, що вона, наче птах, розправила крила, і от-от пурхне ввись, і вирветься з гострих сильних пазурів на волю. Господь повів нас далі, до 1 до Коринтян 6:9-20, щоб показати нам ще більше. Я запитала Віру чи не стомилась вона, і чи хоче досліджувати Слово Боже далі.

– Ні. Я не втомилась. Я така щаслива, ніколи не підозрювала, що можна відчувати таку радість від читання Біблії.

– Вірочко, ти не просто читала Біблію, ти спілкувалася із Самим Господом Ісусом, Сином Божим, і з Самим Богом. То Він зливає любов і радість в серця наші. Як сказав Господь? «Світ не знає Утішителя» – тому й страждає. –

Віра вже не сумувала. Вона раділа, бо зустріла Бога, свого люблячого Отця. Байка, що не бачила Його оком, але чула Господа своїм серцем. Господь – то Дух. Його ніколи ніхто не бачив, але Він бачить кожну нашу клітинку, знає наші думки, проблеми і помисли. Людям – відкрився у Сині Своєму, в Ісусі і приходить у серце кожної людини, яка вірить Йому, і чинить волю Його, бо Він – Дух (Єв. Івана 4: 24) Той, хто повірив кожному Його Слову, і увійшов у Заповіт через хрищенням в Ім’я Господнє, стає Його, Божим дитям. Вона повірила кожному Божому Слову, повірила, що Він знає все про всіх, і їй хотілося знайти відповідь на запитання: чому у неї, в житті, повторюються поразки, обмани і розчарування, самотність. Віра була впевнена: відповідь є і вона її знайде. Їй здавалось, що вона вже так багато знає, але не знала, що Господь хоче бачити у нас віру – довіру Йому, Спасителю, а не знання. Знання потрібні і вони прийдуть, коли буде віра Богу, кожному Його Слову, бо воно живе і діяльне.

                           Читай далі ІІ частину.