Літня гроза. Чи є щось красивіше? Більш вражаюче чи більш нещадне і грізне?
Сірі суцільні хмарки враз заступили яскраво-блакитне чисте небо. Воно стало похмурим і насупленим. У повітрі запахло свіжістю. Рвані блискавки раз у раз шмигали у небі, прорізали хмари і десь зникали, не залишивши по собі й сліду. Через декілька секунд озивався грім. Він суворо гуркотів і примушував здригнутися усе живе. Він котився землею, наводячи страх на людей і заганяючи їх у домівки. Він оповіщав про прихід Грози своїм сильним і дужим голосом. Було спокійно. Було... Поки не увірвався вітер: молодий і енергійний, він гасав скрізь, мотлошив верхівки дерев, лоскотав малі трави, ламав слабке гілля і дужі стовбури гігантських дерев. Вітер почував себе володарем, якого не в силі зупинити ніхто. Раптом з неба впали перші важкі краплі, що летячи з висоти, розбивалися об землю і злегка гуркотіли. Потім їх стало більше, але менших. Розпочався дощ, літній дощ, що тривав лише кілька хвилин, але приносив радість, що утворювалася із нещодавнього страху перед невідомою грозою. Усе пройшло, затихло. Яка вона загадкова, ця літня гроза!
Втім, напевно, така, як ти... Чекаючи на твій прихід, твою появу, все холоне, а серце б’ється так, ніби має статися щось страшне чи ... дивовижне. Невідомість! Аж раптом чую твій запах: свіжий, чаруючий і дивовижний. Ти вже близько. Чую твій голос десь ззаду. Я здригнулася. Він, немов солодкий акорд, вривається десь у свідомість і зваблює. І чим ближче він звучить, тим моторошніше і дивно стає мені. Було спокійно. Було... Поки не відчула твій подих: лагідний і звабливий, що лоскоче не лише лице , а й душу. В цей момент відчуваю себе крихітною, малесенькою, напевно, розчиняюся у твоїх міцних чоловічих обіймах... І... починаю плакати... з радості. Це вперше. Ти витер сльозу з моєї щоки і схвильовано подивився прямо в очі, здавалося, ти теж заплачеш. Неспокій, невпевненість, невідомість зникають. Залишається лише якийсь дивний спокій, радість. Усе пройшло, затихло. Яке воно загадкове, це кохання.
| 
та
у Вас 
0
