Дуже подобалося вуйкові Феріщаку хвалитися перед людьми, молодшими від нього. Так одного разу, їдучи у поїзді до Сігету, він побачив крізь вікно велику купу шліферів, складену вздовж залізної дороги. – Мой, люди добрі! – загорлав Феріщак на весь вагон. – Ці шліфери я тесав ще з твоїм дідом, – й справив пальцем на Івана Товкана. Та коли поїзд зупинився, Товкан почав придивлятися до тих шліферів, витесаних нібито Феріщаком та його дідом. – ’уйку Феріщак, тесали ви з моїм дідом у чортової маттери сесі шліфери, бо они з бетону!
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
Ludmilka: Їжаки сумують за тим за чим і люди! За гармонією і людською теплотою душі! Яка береже і окутує добром! Дуже класний вірш. Прикро, що руйнуємо те, що дає життя.
kraynyuk46:Дякую, п. Таміло, за коментар. Це не тільки сумно, а й дуже боляче. І найстрашніше, що такими зрадниками виявилися люди, яких ми добре знаємо,
у Вас 
0
Гарно! Оце дід мало не втрапив у халепу! :s-