"СПРАВЖНЄ ЩАСТЯ"

                            "СПРАВЖНЄ  ЩАСТЯ"

   От  скажіть  мені,  хто  з  вас  знає,  що  таке  справжнє  щастя? А,  справжнє  щастя,  кажете,  велике  кохання? Що  ж  не  стану  сперечатися!..  Мені  здається,  що  я  таки  впізнала  справжнє  щастя!

    Було  це  в  моєму  дитинстві. Жили  ми  тоді  в  Одесі  на  Пересипу. У  далекі  п’ятдесяті  Пересип  був  весь  у  ще  свіжих  не  залікованих  воєнних  ранах.  Особливо  наш  район.  У  війну  дісталося  йому, як  то  кажуть,  по  повній  програмі. Промислові  підприємства, залізниця,  що  зв'язувала  схід  і  центр  України,  поруч  порт – так  що  мішень  була  «перша  кляса».                                  Наша  довга  вулиця,  витягнута  по  Балтській  дорозі  (і  досі  забута  Богом,  і  начальством,  покинута  зараз  людьми,  сумно  дивиться  сліпими  зруйнованими  вікнами  своїх  довжелезних  одноповерхових  будинків-мерців)  тоді,  хоч  і  зранена,  була  досить  таки  веселенька. Підмальований  синькою  і  підведений  чорною  сажею,  квартал  посміхався  до  всіх  перехожих  привітною  посмішкою  і  радісно  вітався  своїм:  «Здрастє  вам!» Тут  жили  різні  національності  (хоча  ніхто  і  не  згадував  тоді  про  рід  і  плем'я)  і  були  всі,  як  одна  велика  родина. Вечорами  і  по  святах  попід  дорогу  виставляли  імпровізований  довгий  стіл  із  трьох  довгих  дощок  на  ящиках, і  ставили  на  нього  все,  що  хто  мав  із  їжи,  а  потім  заводили  усі  разом:  «Посіяла  огірочки…».  Відвівши  душу  українськими  піснями,  тітонька  Ольга,  наслідуючи  Русланову,(була  така  співачка)  вилазила  з-під  дошки,  на  якій  сиділо  трохи  не  цілий  квартал,  і  тупнув  ногою, розвівши  руки  по-сторонах,  починала  виспівувати  «Валянки» і  вистукувати  босими  ногами,  аж  пилюка  піднімалася  догори. За  нею  починали  підскакувати  усі  й  особливо  дітлашня,  без  якої  не  обходилося  ні  одне  гуляння.  Тоді  вставав  сліпий  Мойша,  брав  свою  скрипку,  що  завжди  лежала  тут  само  на  столі, і  починалося  ціле  весілля. Оті  єврейські  веселі  мелодії  і  досі  викликають  у  моєму  серці  почуття  відчутного  щастя,  такого  живого  й  округлого, що  здається,  я  його  відчуваю  на  дотик.     

   Мойша  до  війни  був  першим  скрипалем  у  оперному.  В  війну гестаповці  йому  викололи  очі. Жив  він  зі  своєю  матір'ю. Це  була  огрядна  жінка  з  хворими  товстими  ногами,  завжди  взутими  у  суконні  чоботи  впхнуті  у  величезні  калоші.  Тільки  по  вечорах  вона  знімала  оті  чоботи,  сідала  на  східці  біля  дверей,  опустивши  ноги,  у  миску  з  гарячою  водою  і  дивилася  на  наш  бенкет,  підтупуючи  в  мисці, у  такт  музиці.  Ми, натанцювавшись  досхочу, починали  грузинську  «Суліко».  Заводив  пісню  по-грузинськи  дядя  Жора,  а  усі  підхоплювали  по-російськи. Дядя  Жора  був  без  правої   руки. Йому  відірвало  її,  коли  він  з  фронту  повертався  додому.  Глупо  то  так  сталося. Були  такі, снаряди-не-снаряди,  не  знаю,  як  їх  назвати,  я  хіба  про  це  чула, в  середині  у  них   були  такі  гарні  кольорові  клаптики  матерії.  Так  він,  повертаючись  додому,  зупинився  біля  одного  двору,  де  бавилися  дівчатка  і  попросив  у  них  води  попити  (звідки  взявся  цей  снаряд,  чи  патрон?) Він  дівчаткам  і  каже:  «Зараз  я  вам  гарних  клаптиків  дістану.»  Та  й  почав  розбирати  ту  штуковину,  а  вона  і  розірвалася… Так  дядя  Жора  і  не  дійшов  до  своєї  Грузії, а залишився  в  Одесі  і  одружився  з  тіткою  Олею. Не  дивлячись  на  своє  каліцтво,  був  він  вправним  господарем,  його  всі  поважали. Закінчували  нашу  вечоринку-концерт  завжди  піснею  «Розпрягайте, хлопці  коней».  Співали  її  на  «суржику»  і  так  ладно  виходило!

      Удень  дітлашня  нашого  кварталу  до  дитсадочків   не  ходила,  а  була  під  наглядом  Мойшиної  мами  і  тітки  Марії,  які  завжди  нас  підгодовували  і  розрішували  усі  наші   дитячі  проблеми.          Часом  і  їсти  готували  наші  господині,  що  називається,  з  миру  по  нитці.  Зачинає  якась  з  господинь  борщ  варити  і  гукає  через  весь  квартал: «Лідо!  Ти  маєш  буряки?»,  або  - Ольго!  У  тебе  старе  сало  залишилося?-…  Жили  усі  дуже  дружньо.  А  поті  усе  розсмокталося,  розбрелося.  Приїхали  інші  люди. Позачинялися  за  своїми  дверима.  Кожний  своїм  життям  почав  жити. І  впізнали  ми  тоді,  що  одні  з  нас  хохли,  другі  кацапи,  треті  жиди, а  ті  чорно…най  не  кажу!.. Агов!  Куди  ти  поділася,  та  людська  любов?  Те  справжнє  щастя!?                                                                                   Так,  то  було  щастя!  Радісне,  добре,  різномовне  і  різнокольорове,  як  райдуга!  Щастя  простого  людського  спілкування! Щастя  звичайного  життя,  звичайних  людей,  які  жили  на  землі.  На  нашій  Український  землі!