Ковток мінералки і забутий журнальчик

 "КОВТОК  МІНЕРАЛКИ  І  ЗАБУТИЙ  ЖУРНАЛЬЧИК"

ВОНА:  Ще  довго по ночах  снився  той  ненавмисний доторк  його  руки.  Прокидалася  від  биття  серця,  переповненого  млосним бажанням  і  щоби  загасити  в  собі  ту млість  йшла  на  кухню,  відкривала  холодильник  і припадала  пересохлими  губами  до  пляшки  з  мінералкою. Потім  сиділа,  покусуючи,  солоні  від  непроханих  сліз  губи  і  тільки  одна думка,  нав'язлива  аж  до  божевілля, ятрила  серце:  «А  щастя  могло бути  таке  реальне…»  Не  помічала,  як  за  вікном  вже  починав  підніматися  оповитий  сивим  туманом  світанок. Щоби  не  побачила  матір  і  не  почала   розпитувати,  тихенько  навшпиньках бігла  у  спальню  і  занурювалась  обличчям  у  подушку,  і  картала,  картала  себе: «Як  могла  забути  той  журнальчик?»   

      А  потім  пам'ять  почала  згладжувати  його  риси  горді  і мужні,  обрамлені  благородною  сивизною  волосся. Ну  і  гаразд.  Значить 

не  судилось!  А  шкода.  Так  легко  і  затишно,  як  ті  кілька  годин

не  було  ніколи  і  не  з  ким.

     Минали  дні. Неначе швидкі  поїзди,  що  мчали  повз станцію, пробігали  одноманітно і  нудно.  Тоді  і  зустріла    Того  Другого. Почуття до  нього  не  було  ні  коханням,  ні  пристрастю,  скоріше  холодним  розрахунком.  Молодість  з  журавлиним  курликанням  одлітала   вже  за  обрій,  дитина  росла  без  батьківської  опіки,  мати  своїм  бідканням  над   «гіркою  долею»  часом  діставала  «до печінок»  

    Було  тоді   перше  вересня. Приїхала  додому,  щоби  повести  донечку  в  перший  клас. Ганнуся  щаслива  стояла  разом  з  іншими  первачками… і  тут  Він, Той  Другий.  Нахилився  і  прошепотів,  майже  торкаючись  губами  до  вуха:  «Донечку  у  перший  клас  проводжаєте?»  Потім  пішли  разом  з  ним  і  Ганнусею  в  кафе,  їли  морозиво  і  сміялися.  Ганнуся  прив'язалася  до  нього…  Це  і  вирішило  стосунки!

     Мати  була  щаслива.  «Нарешті  буде  біля  дитини… Він  хоч  і  молодий,  але  серйозний.  По  Зелених  святах  розпишуться» -  хвалилася сусідам.   

     Залишалося  зовсім  мало  часу  до  Зелених  свят.  Дні  стояли  вже  гарячі,  наповнені  ароматом  пишних  трав і  все  навколо  умлівало  від  розжеврілого  полуденного  сонця.  Хотілося  смертельно  пити.  Пішли  на  станцію. Купили  в  буфеті  пляшку  холодної  мінералки. Пили  просто  з  горла,  обливаючись, заходились  сміхом. Він,  Той  Другий,  цілував,  злизуючи  з  підборіддя  і  щік  холодні  краплі  води.  Перехожі  оберталися, а  Він,  Той  Другий,  цілував!  Бабуся,  що  продавала  просто  на  пероні  смажене  соняшникове  насіння  і  посміхалася  до  парочки  «божевільних»,  простягла    пакуночок  насіння:  «Ви  такі  красиві! Візьміть  на  щастя!»

   Довго  гуляли. Просто  йшли  куди  бачили  очі  і  лузали  смачне  насіння. Він,  Той  Другий,  тримав  паперовий пакуночок,  скручений із вирваного  з  якогось  журналу  аркуша… Раптом  серце  завмерло так,  як  буває  перед  якимось  передчуттям,  чи  страшним,  чи  радісним. Не  можна  було  визначити!  Воно  просто на  якусь  мить зупинилось і  одразу  ж  стислось  болісно  і  забилось, затріпотіло,  як  спійманий  у  пастку птах. Вирвала  з руки  Того  Другого  пакетик.  Насіння  розсипалося  чорними  краплями  під  ноги.  Ті  почуття,  що  поховані  були  назавжди  майже   рік  тому,ожили.  З  глибини пам'яті  виринули  риси  гордого,  вольового  обличчя  обрамленого  благородною  сивизною  волосся.  Це  був  аркуш  з  того  журнальчика, який  забула  на  станції,  з  номером  телефону,  записаного  Його  рукою!

     Побігла, не  сказавши  ні  слова, залишивши  розгубленого   Того  Другого.  Вдома  похапцем  поскидала  до  валізи  речі,  неначе  щось  несамовите  вселилося  в  серце  і  гнало  кудись,  аби  тільки  не  зупинятися!  Попрощалася  з  геть  розгубленою  матір'ю,  поцілувала  донечку  і  помчала  на  станцію. Той  потяг,  в  якому  рік  тому  зустріла  Його,  відправлявся  через  дві  години.  Купила  білет  у  той  самий  вагон  і  на  те  саме  місце,  і  тільки  тоді  прийшла  до  тями:  «Господи!  Що  роблю?  Що  роблю?! Тікаю  сама  від  себе!  Дзвонити  Йому?  Смішно!  Пройшов  рік. Він  і  не  згадає!  Чого зірвалася,  як  скажена?» -  так  думала.  Хотіла  вже  повертати  назад  додому,  але  прийшов  потяг.  Якась  сила  понесла  в  вагон.  Штовхалися,  поспішали  пасажири  зайняти  свої  місця. Сумкою  зачепила  пасажира,  що  сидів  на  боковому  місці. Зустрілися  поглядами. Це  був  Він! Чи  поштовх  потяга,  чи  якась  інша  сила,  яка  була  не  підвладна  ні  часу,  ні  простору,  ні  якомусь іншому  фізичному  виміру  штовхнула  в  Його   гарячі,  як вогонь  обійми!  Потонула  в  них,  вмерла.  Ні  не  вмерла,  а  народилася  і  випростувала  крила  душі  широкі  і  сильні!