"НЕЗВИЧАЙНИЙ ДАР"

                          "НЕЗВИЧАЙНИЙ  ДАР"

      Пів   вулиці  роз'ярених бабів гналося  за  Федором, який  не дивлячись на  свій  доволі  таки  нетверезий стан, біг легко, наче породистий  рисак  по  іподрому.  Попереду усіх  бабів  летіла  Федорова  сусідка  Дуська, з величезним  дрином. Гурт бабів  з  боку нагадував  зграю гусей,  що  ринулася  в атаку  на  ворога, так вони  викрикали, що  зі  сторони  здавалося  гоготіли  і шипіли розбурхані гуски.    А  таки Федір  і був  ворогом  для  усіх  господинь  вулиці… Пив  він  безпробудно. Куди  його  тільки  не  возила  лікувати  дружина,  огрядна  молодиця,  що  нагадувала  своїми  значущими  формами стару  добротну  майстрову  шафу, нічого  не  помагало. І  лупцювала  вона  ж  його  майже  не  щодня,  і  гроші  ховала,  а  все-одно  Федір  до  вечора  встигав  нажлуктитись  в  дзюську.  Ну,  ніде  правди  діти,  з  хати він  нічого  не  виносив,  бо  як  вогню боявся  своєї жінки.  Та  наказала:  «Ти, курвій  сину,  якщо  мені  що  з  хати  потягнеш,  вб'ю!»  А  таки  вбила  би!  Бо  був   він   пучка  духу -  худенький,  маленький.  З  роботи  його  вже  давно  погнали,  а  спрага  ж  жити  не  давала!                                                                       Почало  у  господинь  кожного  дня  щось  пропадати:  то  курка,  то  гуска … Ті  на  тхора  нарікають: «От,  курча  ляга, мабуть  знову  тхір  завівся!»  -  скаржилися  одна  одній.  А  тут  Дуська,  сусідка  Федора,  надумала  завести  гусок  якоїсь  дорогої  голландської  породи.  Купила.  Їздила  за  ними  аж  геть  до  столиці,  купу  грошей  виклала  і  так  вже  ними  тішилась,  так  тішилась!  І  доглядала,  і  годувала  не знати  чим. Вони  у  неї  росли, як  на  дріжджах. Як  почула,  що  у  сусідок  тхір  завівся,  то  по-ночах  не  спала,  все  прислухалася  чи  не  гогочуть  гуси,  бо  ж  таки  гуска  -  не  курка,  завжди  дасть  знати,  що  біда   наближається,  он  вони  навіть  цілий  Рим  врятували  від  ворога.  І  таки  не  догледіла!  Почали  у  неї  майже  не  щоночі  по  гусці  пропадати.  - Господи,- бідкалася нещасна  Дуська. - Той  чортів  тхір усіх  моїх  голландочок  передушить!  І  куди  ж  він  їх  затягає? І  як то  його  гуси  не  чують? Їй  же  ж, бо, буду  спати  у сараї,  бо  ж  такі  гроші   

 вивалила! -  Розповідала  Федчиній  жінці  Дуська  про  своє горе. А  Федір,  що  сидів  під  парканом  на  лавці  біля  своєї  кремезної  дружини, геть  зіщулився  і  став  подібний  на  висушений  опеньок,  і  тільки  зиркав  одним  оком  з-під  пишних  грудей  своєї  благовірної, бо  друге  око  у  нього  геть  запливло  приголублене  її  ніжною  рукою.

      Пару  день  Дуська  мала  чистий  спокій.  Господарка  у  неї  була   у  повному  складі. Голландські  гуси  гордо  походжали  по  садку,  що  кутом  упирався  у  Федорів  город.  Дуська  кожної  години  заглядала  у  садок  і  рахувала  своїх  підопічних.  Ті  ніяк  не  давались до  рахунку. Кожного  разу  у  неї  виходило  то  більше,  то  менше  число.  Надумала  Дуська  для  ліпшого  рахунку  полапати  гусей  і  поприв'язувати  на  лапу  кожної  по  різнокольоровому  бантику. На  другий  день  гусаки  у  неї  розгулювали  по  садку,  наче  Кавалери   Ордену  Підв'язки.  Тепер  вже  Дуська  знала  їм  точний  рахунок.  Ото  одного  дня  зазирнула  вона  до  садка  і  почала  рахувати  своїх  голландок,  тикаючи  пальцем   у  кожний бантик:  «Зелений –раз, голубий  - два…» -   і  так,  усі  кольори,  поки  не  дійшла  до  червоного.  – Гвавт! -  заволала  благим  матом  Дуська. -  Якийсь  чорт  поцупив  мою  гуску  з  червоним  бантиком   серед  білого  дня!-   І  тут  з-за  кущів  смородини  побачила  підбите  око  Федора,  що  невинно  дивилося  на  неї.  «А  якого  біса,  ти  у  моїй  смородині  товчешся?»  -  і  раптом  її  осяйнуло:  «Йой,  то  ти  тутки  моїх  гусей  випасаєш?  А,  бо,  дай  тебе  такий  і  сякий  випасало!»   Федір  підняв  своє  не  зовсім  слухняне  тіло,  що  зараз  дуже   нагадувало  городнє  опудало, яке  немилосердно  гойдав  вітер,  і   щось  невиразно  пробурмотів.  З-під  обшмаганого  светра  підозріло  випинався  живіт,  а  поміж  ногами  теліпалася  червона  стрічка…  Як  же  Дуська  заверещала!.. – Віддай   мою  гуску,  тхір  проклятий!  Гвавт!  Задушив, задушив! -  Враз  сусідські   баби  позбігалися  до  Дуськиного  подвір'я  і  поставали  з  роззявленими   ротами, не  розуміючи,  що  відбувається?  Дуська  верещала,  а  Федір  погойдувався,  моргав  підбитим  оком  і  ангельським  голосочком  повторював:  «Ну, я  сам  не  знаю,  як  вона  там  могла  опинитися? Така  хитра,  сховалася  під  светр,  а  там  же  повітря  немає?  Немає!»  Нарешті  народ  второпав,  що  сталося  і  одразу  ж  заголосив,  завищав, закричав.

- Я  тобі  зараз  сховаю! -  дужче  всіх   закричала   Дуська  і  шарпнула  дрюка,  що  підпирав  гілки  старої  яблуні. Федір,  наче  хтось  підкрутив  йому  невидимий  мотор,  зірвався   з  місця  і  помчав,  як  іноходець  на  скачках,  а  за  ним  полетіли  усі  баби.  Гуску  Федір  тримав  мертвою  хваткою. Нарешті його  невидимий  мотор  почав  відмовляти.  Щось  там  в  ньому  загарчало,  хрякнуло  і,  зашпортавшись,  він  впав  носом  у   картопляне   бадилля.  Розгнівані  баби  взяли  поверженого  Федора  у  міцне  кільце. Дуська,  з  дрюком  у  праведному  гніві  нависла  над  скрученим  у  формі  зародка  винуватцем  її  недоспаних  ночей  і  вже  готова  була    охрестити  його  дрюком,  але  чомусь  передумала,  і   спокійним  голосом  запитала:  «Ти  мені  скажи,  іроде, як  ти  крав  гусей,  а  вони  не  кричали?»

- Не  повіриш,  Дусечко,  дар  такий  у  мене  став,  після  того,  як  моя  звозила  мене  до  знахарки,  щоб  вилікувати  від  горілки. Так  від  горілки  ж  не  вилікувала,  а  стала  мене  худоба  слухатися,  як  підійду  до  неї  так  і  замовкає,  так  до  рук  сама  і  йде. А  ти    знаєш,  дар  занедбати  великий  гріх!  А  я  гріха  боюся!

 -  Тьху! -  сплюнула  з  пересердя  Дуська,  а  всі  жінки  розреготалися  весело  і  незлобливо…