*Любить -- не любить*

                                              *Любить — не любить*

   Він лежав горілиць, байдуже дивлячись на сонце,хоча недавно воно для нього було понад усе. Не дожив до повноліття,не визрів. Рука людська зламала йому життя,укоротила віку.

   А як він любив оту стежину,що обросла,наче дядька Грицька борода, зеленню,покручена в різні боки,з якої виструнчуються куди попадя травинки-волосинки.  Гай-гай. А ще квіти--попід останньою борозенкою городу.   Мама посіяли матіоли,а з ними за панібрата,упала і одна зернинка - насінинка. Ідеш по  чарівній стрічці,при місяцю та при зорях,а на тебе тисне,розриваючи легені,найприємніший у світі запах чудо-квітів. А ще роса. Вечірня. Нехай вона уже отруєна. Адже нині немає нічого такого ото чистого,як раніше,бабуся було розповідали,хай царствують в Бозі. Немає. Та все одно ступає боса нога у море свіжості і так робиться на душі спокійно,що ти не витримуєш і падаєш на оту стежину,в оту зелену траву,дихаючи легко,радісно і врешті засинаєш,як мала дитина після купелі.

   А он де,під обніжком,гніздечко. Троє жовторотих пискунят визирають з нього,як муха з окропу,та щебетливо плачуть. Може через те,що в їхню хатку впала грудочка землі?А може через те,що відкотилась вона(хатка) в бік і пташенята гадають,що їх не знайде мама?Чи можливо уже нагодовані звелися у спірці,кого рідненька більше любить?

   Життя прекрасне коли воно є. А от коли обривається не по  Божому указу,а з людської дурі,образливо. Та ,що поробиш? Він так розцвів! З кожним сходом Сонця і аж до його заходу не відводив очей від світила. *Куди сонце – туди і я*. Через те його,мабуть,і назвали –Сонях.

  … Сонях. Сонечко. Життя. Та от куце. Випадково висіялось,раптово і зникло. Чиясь дитина сіла на нього верхи,обскубуючи жовту чуприну,гадаючи:*Любить — не любить.* Потім трішки прогепцювавши викинула сонячного посланця геть. Він утопився у дорожній пилюці,якої цього літа було вдосталь.