Конокрадська честь Ч.2/ 3

Незважаючи на завірюху, яка ревіла-вила надворі, Йончі Лупул запряг двох коней до легких коротких ясенових саней і погнав до міста. Хоча було ще зовсім рано, по дорозі вже сунулися закутані постаті людей, які вирушили до церкви на Божу Службу. Почувши позаду себе веселий голос дзвіночків, що видзвонювали на ременях запряжених коней, люди відступалися з дороги й чемно кланялися Йончієві, який у відповідь тільки кивав головою й коротко відповідав:
–’Няца!1
Шапка-морозянка на голові Йончія перетворилася на велику купу снігу, як і кожух на грудях вкрився снігом, та Йончі не звертав уваги на це, а, міцно тримаючи в лівій руці віжки, раз у раз смикав ними й вигукував:
– Ді-я-я-я!
Йому хотілося чим скоріше добратися до «Золотої підкови», щоб віддати жидові ті кляті гроші. Коли витягав їх зі скрині, то в нього боліла душа за ними, неначебто відривав їх прямо із свого серця, а тепер дорогою вони ніби пекли його, наче грань, в кишені. Тому хотів чим скоріше позбутися їх. Спочатку хотів віднести лише ціну за чотирьох коней, бо Хараламбіє взяв його кобилу й віз, а ще до того й Рудому горлянку перерізав. Рудий сам вартував одного коня! Та потім передумав так само, як передумав послати Радула з грішми. Краще віднесе їх сам, а Радула пішле пізніше, понад вечір, коли Рувим відкриє корчму, може, винюхає кого Хараламбіє пришле по гроші, а хтозна, чи й сам не прийде за ними.
Думка, що Хараламбіє сам може прийти до «Золотої підкови», схвилювала його. Він може бути спокійним стільки, скільки Хараламбіє не появиться в цих краях.
«Та він може прийти й застукати мене зненацька, як злодій, ніччю», – пригадав собі Йончі слова зі святого Євангеліє.
«Та він і є злодій, великий злодій, розбійник, який ціле життя тільки те й робив, що крав чужих коней».
«А ти хто?», – почув Йончі якийсь дивний внутрішній голос. То був голос його душі, а, може, його совісті? Совість, яка ніколи не мучила його, тепер, може, пробудилася, дала про себе знати, кричить голосно. А, може, то був тільки голос страху, який все більше й більше вгнізждувався на дні його душі, звідки пускав коріння, що простягалося, наче паволоки, по всьму тілу, аж до глибини його серця.
«Хто ти такий, Йончі Лупул?», – не давало йому спокою запитання, яке породили думки його власної голови. Йончі потряс головою, наче хотів про-гнати думки, які мучили, клюючи його душу, як горобці гречку, та думки не хотіли вилітати з його голови, а, наче скажені собаки, почали гарчати й кусати його своїм проклятим:
«Хто ти такий, Йончі Лупул?»
«Я – людина, яка весь час боролася, щоб отримати щось від життя», – пробував заспокоїти Йончі самого себе.
«Яким способом ти боровся, чоловіче? Хіба ти мав права позбавити життя свого рідного брата Августина?.. А Ліке Злетару, від чиєї руки погиб?! А в Хараламбія чому ти стріляв, хіба не тому, щоб убити його й не віддати йому гроші за коней?! Тоді, хто ти? Хіба не злодій? Злодій ти й убивця, злодій і убивця, злодій і убивця...», – шалено калатало Йончієве серце.
«Злодій і убивця, злодій і убивця, злодій і убивця...» – шуміло в Йончієвих вухах.
«Злодій і убивця!», – прошептали пересохлі Йончієві губи.
Йончі відчув, як відразу його облив гарячий піт. Тоді зняв шапку, щоб освіжити голову, і зі страхом обдивлявся вліво і вправо, боячись, чи ще хтось інший не почув голос його думок.
Та люди йшли купками, збиті одні в інших, наче вівці, всі закутані від завірюхи і, вступаючись спереду саней, чемно кланялись.
– Дивись на Йончія – запалений, наче якийсь молодий парубок, ще й шапку скинув! – запримітила якась молодиця, та Йончі цього не почув.
Все, що відчув Йончі, це був страх. Вперше в своєму житті Йончі Лупул відчув страх. Страх перед самим собою. Він боявся самого себе, своїх думок, і враз відчувся самотнім, безмежно са-мотнім. Хоча все своє життя прожив, не ділячись ні з ким своїми таємницями, радістю, сумом, та досі жодного разу не відчувався таким самотнім, як тепер.

Коли Йончі постукав у вікно Рувима, той ще був у ліжку, й ні не думав вставати. Йому навіть на думку не спадало, що то Йончі стукає, він просто думав, що то якийсь із сусідських волоцюг стукає, щоб дав йому горівки поправитися від похмілля.
– Кляті! Навіть на свої християнські свята не дадуть спокійно доспати, та ще, може, й на віру, мовляв, «Дайте, пане Рувиме, до завтра, післязавтра», чорт би їх забрав! – пробурмотів жид і повернувся на другий бік, та коли стукіт повторився вдруге і втретє, спитав сонним голосом:
– Хто там?
– Це я, Рувиме, Йончі Лупул!
«Ну й до днини тебе чорт приніс», – подумав Рувим та, здогадавшись, який прибуток принесе йому цей ранішній гість, весело посміхнувся і стрибнув, як молодий парубок, з ліжка, підійшов до вікна й зробив знак Йончієві, що йде відкривати корчму.
– Що трапилось? – запитала сонна Лея.
– Нічого, нічого, спи! – заспокоїв Рувим жінку, а сам, одягнувшись, поплентався відкривати двері.
– Йов регет, пане Йончі. Пробачте, я ще спав! – привітався по-угорськи жид, бо Йончія всі мали за пана, а з панами віталися по-угорськи.
– Йов регет ківанок! – відповів Йончі, вкриваючи ковдрами коней.
– Прошу заходьте, чим вас угостити?
– Налий мені порцію борос-палінки1, бо цей клятий вітер прошив мене наскрізь. Я сильно змерз, – збрехав Йончі, бо йому, навпаки, було душно, але думав, що горівка заспокоїть його. – Собі теж налий, я вгощаю!
– Сівешно2 вип’ю з вами, Пане Йончі! Хоч я дуже рідко вживаю горівку, але з таким рідким та чесним гостем, як ви, не відмовлюся поклонити чарчину.
– Ну, гаразд!
– За ваше здоров’я, пане Йончі! – підняв Рувим чарку.
Йончі перехилив чарку й зробив знак жидові, щоб той налив йому знову, він відчув, як горівка огортає теплом його душу й кудись відганяє той дикий страх, який донедавна панував в його душі.
– Знаєш чого я прийшов до тебе, Рувиме? – враз запитав Йончі жида.
– Скажете, то й знатиму, – хитро відповів Рувим.
– Я винен одному хлопцеві гроші за коні, яких я купив у нього Хараламбію, тому білоголовому молдованину, ти знаєш його?
– Як би я не знав Хараламбія? Та ж він, коли появляється в наших краях, то ні разу не обмине моєї корчми.
– Цими днями не появлявся сюди?
– Ні, пане Йончі, востаннє я бачив його перед вашого Святого Дмитра, більше він сюди не приходив, ані не чув я нічого про нього, ніби у воду впав.
«Він мав у воду впасти, та через мою глупість не впав, чорт би його забрав!» – проклинав подумки Йончі конокрада, вже зовсім заспокоєний і сміливий. Страх, який володів ним, зник зовсім ку-дись-то з його душі, не залишивши по собі ні сліду. Йончі перехилив і другу чарку, далі промовив до жида:
– Я отримав від нього листа, він пише, щоб я приніс до тебе гроші, а він пришле когось, або сам приїде по них.
Хвилинку-дві вони помовчали, по-тім Йончі витяг гроші, завиті в угорську газету, і поклав їх на стіл перед Рувимом:
– Ось і гроші! Передай їх тому, хто прийде від імені Хараламбія.
– Так і зроблю, – стиснув жид плечима й почав перелічувати гроші, не вимовивши ні словечка про те, що він теж отримав від Хараламбія листа.
– П’ять тисяч!
– Так, – підтвердив Йончі й поліз рукою до кишені, щоб заплатити за випивку, та здогадався, що окрім грошей, які віддав жидові, при собі не зосталося ні гроша. – Гроші за нашу випивку я пришлю Радулом.
– Не треба, не треба нічого, пане Йончі, для мене честь, що ви зайшли, – низько кланяючись, випроваджав Рувим Йончія і, закривши двері, побіг рахувати заробок за «послугу та мовчання».