Історія, якої не було...

Спробувала щось згадати, але пам’ять наче пручалася, викидаючи уривки якихось маловажливих відчуттів. Так буває, коли хочеш пригадати щось конкретне, а в голову тобі постійно лізе інший спогад, від якого важко звільнитися і який блокує потрібний.

- Вставай, проспиш життя... - почула звідкись знайомий голос. Озвалось ехо, що нажахало чомусь більше, ніж той голос. Може тому, що воно оточило її з усіх боків. Інстинкт самозбереження кричав про пастку.

- Безпечніше було б йти стелею, - подумала і... зробила.
Що це??? Її думки співпадали з діями, наміри і вчинки злилися в одне ціле. Думки відразу ж ставали дійсністю...
Їй довелося строго контролювати думку, щоб утриматися і рухатися, не пропускати нічого зайвого в голову, щоб не припуститися якоїсь помилки.

Далі таки йшла стелею.
- Не забувай, як дихати... - знову промовив той голос. Боже!!!! Саме це вона намагалася згадати, тоді, коли отямилася!!!!

Але, щоб згадати, потрібно відмахнутися від того нав’язливого спогаду. Пустого спогаду з дитинства, коли з плачем намагалася втекти від клоуна з цирку, з яким її фотографувала мама... Божевілля якесь...
Так. Почнем з простого. Як мене звати? Як моє ім'я???? Нічого... Пам'ять мовчала.

Хтось наближався.
- Біжи!!! - подумки наказала собі. Судячи по тому, що уривки стелі почали пролітати в протилежний напрямок, вона зрозуміла, що біжить.

Стоп...

2

Відкрила очі.

Вона стояла в якомусь занедбаному приміщенні з великим дзеркалом посередині. Захотілося глянути на себе, бо почала сумніватися, чи взагалі існує. У неї ж не було конкретних спогадів, вона нічого не відчувала фізично, тільки емоційно, вона не пам’ятала свого ім'я, ба, навіть не знала як дихати і говорити, могла тільки думати.

В дзеркалі як не дивно себе вона побачила саме такою, якою і пам’ятала.

- Що ти бачиш? - промовив голос.
Вона озирнулася і не побачила нікого. Повернула погляд на своє відображення.
- Там я, - відповіла подумки, вдивляючись у своє обличчя в зазеркаллі, губи не ворушилися.
- Що ти бачиш? Дивися уважно.
Вона почала придивлятися до відображеня і те почало змінюватися. Риси обличчя ставали іншими, більш сірими, невиразними.
- Що... Що це таке???
- Це ти справжня. Спершу ти побачила те, що сама хотіла в собі бачити. Дзеркала брешуть вам, тому, що ви брешете самим собі. Ви любите солодку брехню про себе, яку п’єте із дзеркал.

- Тоді як побачити правду?

- Просто БАЧ правду? Подивися іще раз, глибше... Що бачиш?

- О... ні... НІ!!!! Я бачу смерть!!!! Боже, це я помираю!!!! З кожною секундою!!! ВІДКОЛИ Я НАРОДИЛАСЯ, Я ПОЧАЛА ПОМАЛУ ВМИРАТИ !!! З жахом вдивлялася у своє обличчя, хотіла кричати, та кляті губи були стиснуті... Чого ти мене мучиш????

- Я хочу, щоб ти знала правду.

- Хто ти????
- Ти надто слабка, щоб про це дізнатися. Що хочеш іще побачити?

Зображення в дзеркалі здригнулося:
- Свою душу...

- Шукай її.

3

Вона почала пристально вливлятися у своє відображення, але те не реагувало.
- Не бійся. Занурюйся глибше...

Зненацька дзеркальне зображення затремтіло. Вона побачила як її шкіра почала розчинятися, залишивши неприкриті мязи і сухожилля. З жахом поглянула на свої руки. Та ні - з ними все нормально.

Так... все правильно... треба глибше... до самої суті.... відкинувши все зайве.

Вона спостерігала, як зникали її орган за органом, ці придатки тіла, що захищали щось нетілесне, справжнє, її сутність. Треба було тільки забрати зайве...

Але відкинувши все, вона побачила що її відображення повністю зникло.
- Моя душа... не розумію!!! - її трясло як в лихоманці.

- ТИ І Є ДУША. Ти існуєш тут і зараз.

- НІ... НЕ МОЖЕ БУТИ... ЩЕ НІ... я відчуваю... я не повністю тут!!!!! Мозок молив про вихід звідти.

Зненацька побачила щось біле на стелі.
- Тікати... порятунок... - шептав їй внутрішній голос і вона потяглася вверх, але ніяк не могла дотягнутися ло тієї речі.

- Тепер ти знаєш достатньо - почула за своєю спиною і в той же момент схопилася за біле полотно на стелі. То було простирадло.

Вона дерлася догори, але це ставало все важче. Глянувши вгору побачила... ліжко, з якого опускалося те простирадло, і зібравши останні сили вона видерлася на нього. Очі залило біле світло...

Коли вона розплющила очі, світло все ще боляче різало, але їй вдалося розгледіти силуети людей в білому, що схилилися над нею.

Якийсь прилад монотонно відбивав серцебиття. Її серцебиття. Вона старалася розібрати слова тих людей. Щось там про клінічну смерть...

Не відразу розрізнила фрази звернені до неї...
- ви нас чуєте?... ви памятаєте як сюди потрапили?... вас щось болить?... ви памятаєте ваше імя?.. яке ваше ім'я?...

- Оля, - кволо промовила вона...

4

Немає нічого кращого і заспокійливішого, ніж пити зелений чай, сидячи на балконі...
Оля розмістилася на маленькому плетеному кріслі із чашкою гарячого напою. ЇЇ обличчя випромінювало спокій, а очі дивилися не в лице її коханого, що сидів напроти, а десь поза нього. Чи то крізь нього...

- Оль, я на тебе не тисну, але можеш розповісти, що ти пам'ятаєш з миті аварії? Що ти відчувала, коли перебувала у стані клінічної смерті?

- Я пам’ятаю аварію, а потім... уже як отямилася... Більше нічого... Я намагалася згадати, що було в той проміжок часу, але... Ти будеш сміятися, - вона опустила погляд вниз на/поза чашку в руках, - але як тільки намагаюся згадати, що там було, мені в голову лізе чомусь один і той самий спогад... Я, маленька, стараюся втекти від клоуна в цирку, з яким мене хотіла сфотографувати моя мама... Дивно, правда?