Сьогодні я прокинулась з якоюсь дивною тривогою на душі- чи то від снів,які так і не дали мені змогу відпочити належним чином,чи то від думки,що більше ніколи не відчую твій теплий подих на моїй потилиці...
Цієї ночі я спала зі шматком твого холодного серця у руках,воно було геть чорнокровне від твоєї байдужості.Певно не треба було його насильно видирати з твоїх грудей...Хай би собі як і зажди,біля мене дрижало твоє тіло,тепер уже холодне і прозоре тіло.Його ж бо тепло ти завжди віддавав мені залюбки.
Кожного ранку прокидаючись,я все ще відчуваю тепло,яке дарували твої руки,не просячи взамін нічого.Болючі і,на диво,теплі опіки вжилися у мені,не збираючись будь-коли зникнути,чи перестати гріти до болю приємно.Гарячий подих,який проник доволі таки глибоко у моє тіло,обпікає і досі кожну його клітинку,і навряд чи якась із них зможе відновитись.
Я дивуюсь коли згадую,що тебе уже немає..що ти десь там,далеко,і,можливо,інша насолоджується п"янким ароматом твого тіла.
Я все ще подумки говорю із тобою.Закриваючи очі намагаюсь відтворити у пам"яті все те,що по-маленьку,проти моєї волі починає зникати.Але є багато речей яких я невзмозі забути,навіть якщо дуже сильно захочу.
Щоб пригадати твої глибокі,заворожуюче-карі очі,немає потреби пірнати у світ темряви:у світ до якого ніхто нмає доступу,у світ,в якому криються всі мої потаємні мрії,бажання,хвилювання,світ-моїх думок та спогадів.Тільки там я себе відчуваю,на диво,надто спокійно й безпечно.Твої очі слідують за мною.Я відчуваю їх присутність незважаючи на те де знаходжусь.Я бачу їх у книгах,які читаю-я наче відкриваю твою душу для себе по-новому.Я бачу їх у людях мимо яких навіть просто проходжу.Я бачу їх у чорно-брунатному небі,у яком уважно вдивляючись можна виявити,що дійсно чорне покривало,завдяки якому твій погляд стає холодним,жорстоким,і до болю пекучим-це лише маска,за якою криється коштовно-синє,безхмарне небо,і ті очі якими ти з нього дивишся стають чистішими,а душа щирішою.
Твої вуста,що їх п"янкий аромат знайшов затишок десь у куточку моєї душі,нагадують про себе випускаючи яд,у досить таки сильно отруєну душу.Але вона не плаче,ні!Вона лише стає сильнішою,і якось по-дивному стогне,ніби передчуваючи,що це лише початок.А я лише безсловесною твариною заскляніло споглядаю її муки.І невсилах щось вдіяти,готую її до слідущого наступу.Душа мала б зненавидіти тебе за все,але ця біль,яка має бути гірко-пекуча,набуває якогось приємного смаку,чи то запаху,і п"янить стомлені від страждань тіло та серце.
Твоя хода...Так легко було впізнати тебе серед натовпу.Знаєш,сьогодні диявол одягнув твій вигляд,і хтів за мною йти аж до самого дому.В нього була тінь,страшенно схожа на тебе,і це його продало.Певно,він не бачив твого справжнього відбитка на землі,твоєї справжньої тіні..Я йшла,човгаючи ногами по дорозі,боячись відірвати їх від землі,щоб той,хто йшов за мною,не вхопив моєї тіні.Бо тоді він стане геть схожим на тебе,і я повірю йому.Дозволю собі забутися у спогадах де ми були разом,де я мала можливість тонути у твоїх обіймах,тільки тепер я розумію,як не цінувала всього.
Шелестіло листя,якось сумно,і,можливо,навіть грубо.Незбагненне тремтіння пройшло мов ток по моєму тілу,коли у цьому шелесті я вчула твій голос.Невиразні,ледь чутні ,можливо,сумні і грубі слова так і не змогли долетіти до мене,торкнутись легким метеликом мого уха.Вони губилися десь у густо-сірому,важкому повітрі,що розганяв їх,чи,можливо,окутував своєю невидиою пеленою.Вітер став стіною між мною і часом,між мною і тими словами,що мов стріла з отрутой знову хотіли пронизити молоде,хворе серце.Він лише якось дбайливо і з особливою ніжністю грався з моїм волоссям,проникав під одяг-чи то лоскотячи мене,чи то заліковуючи опіки,які в свій час наніс мені Ти.
Неспокій,роздратування,а разом із тим безсилля-все це мало-помало огорнуло мене.Зупинившись лише на митть,я поволі відчула,як велика втома охопила мене.Ні, не фізична,а душевна.Ти як ракова пухлина,яка пустила свої корінці глибоко у моє тіло.І навіть видаливши пухлину-корінці ще довго живитимуться енергією,і рано чи пізно валять з ніг.
Тебе немає,але густо-чорне коріння спогадів врослося глибоко у мені,повисло закам"янілими хмарами над моєю головою.Вони час від часу ллють свої кисло-солоні дощі,б"ють джерелом у моїй голові,перетворюючись на струмку течію десь глибоко,отруюючи кожну частину мого тiла.Все це пускає отруту у мою кров.Не дає змогу вдихати чисте і прозоре,як бурштин повітря.Прозоро-червона кров набуває якогось темного,грязно-чорного відтінку,і,невдовзі,забруднює мої думки,а душа із чистої,прозорої,як у новонародженої дитини,перетворєються на чорну діру.Корiння,яке полонило моє тіло,живить організм якосю пекучо-холодною рідиною.Мій льодяний погляд перетворює сльози-спогади на іній,який застигає на повіках в очікуванні весни.Тіло,яке вкрилося льодяною кіркою служить мені захистом,але водночас болить при якомусь зайвому русі.Я вкотре лювлю себе на тому,що це все камнем врослося у душі,перетворюючи серце на таку ж прозоро-діамантову брилу,як і у тебе.Тільки по твоїй уже пішли тріщини,які наповнились якоюсь чорною рідиною.А моя,нехай і льодяна,зате залишається прозорою та чистою.
Буря самотності,яка увірвалася без попередження і жодного звуку у двері моєї долі,спалює на обличчі і так вимушені посмішки,залишаючи лише ледь помітний слід,який час від часу ниє,ніби нагадуючи про себе.Вона порвала мою душу на ледь помітні крапельки крові,розкидавши їх по всьому світу.Нехай земля живиться моєю цнотливою душею,як не нажививися нею Ти.Світ був прозорий,як бурштин,але відтепер він буде виділяти запах крові,а небо буде лити прозоро-багряні сльози.Сльози дощу.Мої сльози...І я повинна миритися з цим,як і мирилась до цих пір.
Незамітно,як злодій посеред ночі,підкралися сутінки.Я зрозуміла,що втратила відчуття часу.А тут і постукав у двері вечір:холодний,морозний вечір.А тебе немає...Якийсь незрозумілий мені гуркіт порушує мертву,і ще досі не знайому тишу.Замість неї я воліла би чути твій легкий,приємний подих,і відчувати тепло,яке проходило по тілу даруючи незабутню насолоду,чути як ти вздригаєшся-чи то від неприємного сну,чи то від того,що торкнувся мене гарячої і сповненої терпкої любові.Але замість цього пустота,і якась неприємна біль нагадує про присутність у мені серця,і грязно-чорна кров все бурлить і бурлить у мені.Я закриваю очі,а в голові знову і знову звучить:"Кохання-це не те,що ти хотіла би мати,кохання-це те,чим би ти могла пожертвувати".Я засинаю із усмішкою на обличчі,бо знаю,що моя любов справжня:багряно-терпка,прозоро-чиста,болюча,ніжна-нехай і самотня,та продовжує обпікати своїм парким теплом...
|
у Вас 
0
