|
Що
то молодість! Вона спроможна завоювати
цілий світ, готова вмерти від
незначущої образи і
може з легкістю
перейти крізь трагедії,
які тяжко пережити
зрілій людині, що
звикла зважувати кожен
свій крок! Іван знав
куди йому податися -
до запорожців! Там
воля, там справжня
віра. Він ще доведе
і вуйкові, і
усім на що
спроможний. Докаже цим ляхам,
які зазіхнули на
його свободу! Він
не буде плазувати
перед ними, як
вуйко, бо є справжній
русин, як його батько,
як його мати, які
до кінця не
зрадили своєї віри.
Були б вони
живі, то підтримали
б його, а дядько
Ян не хотів
і чути про
військо й про православну віру.
«Ех, вуйку, вуйку!» -
наче видихнув у
голос свої гірки
думи Іван і,
скочивши на коня,
направив його до
брами, за якою
вже виднілося Підзамче.
Іван завжди, коли приїздив до
Львова, то ступав
перше сюди, де
ще залишилося декілька
православних церков. Ще десять років
тому, вже й після
прийняття унії, тут
весело дзвонили у
свята з десяток
храмів, в яких
чувся православний спів. Іван
пам’ятав цей
радісний передзвін іще з дитинства.
Зараз щось змінилося.
Ніби все так,
як і було,
але чогось не
вистачало. Таке відчуття буває,
коли в домі
тяжко хвора людина. Та
й не було
чому дивуватися, бо
душі людей, що
споконвіку поклонялися православним
традиціям і мусили
приймати іншу правду,
були ще хворі
і розгублені. Хоча молодь, яка
виросла в умовах нової
держави, сприймала ту
віру, як належну,
але старшим людям
це давалося тяжко.
Вони борсалися між
тими двома правдами
й у підсвідомості
відчували що, як
завжди, залишаться обдуреними
і обкраденими.
Іван
прип'яв коня до
старого дуплистого дерева,
що росло
біля такої
ж старої церкви,
яка бачила ще
малими галицько-волинських князів
Андрія і Лева,
що полягли у
жорстокій битві з
ординським ханом Узбеком,
ступив, перехрестившись, через
невисокий, сходжений тисячами
ніг поріг, під
темні старовинні склепіння.
На нього війнуло
спокоєм і вічною
мудрістю з похмурих очей
святих, що дивилися з потемнілих образів.
На зустріч Іванові
вийшов отець Андрій.
Його, ще недавно
кремезна постать згорбилася,
широкі козацькі плечі
опустилися. Видно було,
що боротьба за
збереження церкви далася
йому, колишньому запорізькому козакові,
з великим трудом.
- Слава Ісусу,
синку! - Привітався отець
першим, простягаючи на
зустріч Іванові руки,
на яких ще
залишилися давні шрами
від козацької слави.
- Навіки
слава, отче! - Іван
схилився перед отцем
Андрієм і припав
губами до білого
шраму, що перетинав
широку і міцну
долонь священика.
- Я не
чекав тебе, синку, так
рано. Невже впертий
старий Грабина згодився
відпустити тебе?
- Ні! Він
поставив мені умову -
або я міняю
віру і кидаю
думки про військо,
або забираюся з
його очей назавжди. -
Іван опустив голову,
бо боявся показати,
що очі застелило
вологим туманом від
образи на вуйка. – А
ще він вас
винуватить, що мене,
мов, підмовляли. Погрожував
на вас донести. -
- Ти за
мене, синку не
бійся. А на старого
не гнівайся, Іванку. Сам
Господь сказав, що
легше верблюдові влізти
у вушко голки,
ніж багатому увійти
до царства божого. Хто
з багатшої шляхти,
то ті проміняла
Бога за свій спокій,
а те що
земля рідна потерпає,
віра наша руйнується… Ех!.. Що
казати! - Нависла
пауза така тягуча,
аж луною розходилося
у тиші потріскування
свічок, що неспроможні
були освітити потемнілі
вікові стіни. Тяжкі
і гучні кроки
враз сполохали тишу і
мляве світло затріпотіло
на побляклій позолоті
царських воріт. – Слава
Ісу! - пролунав дужий із хрипатим
відтінком голос, що здався
якимось неприродним у
цьому храмі тиші і
напівтемряви. Сама
постать володаря голосу також
ніяк не в'язалася з
місцем, де возносять
молитви до Бога.
Незнайомець і
отець Андрій міцно
обнялися.
- Ну, що, старий
вояку, уніатські чорти
тебе ще не
доконали?
- Схаменися,
богохульнику, ти ж
у святому місці! - Посміхаючись
незнайомцю, відказав отець
Андрій. -А у
святому місці чортівні
завжди найбільше, бо
є кого спокушати. – Засміявся незнайомець
і від луни
його голосу заколивалися
свічки, кидаючи полиски
на образи, від
чого здалося, що
очі святих ще
дужче спохмурніли.
Іван,
як заворожений, дивився
на цього велетня.
- А ти
Іван? - Звернувся незнайомець
до хлопця, що
вражено дивився на
веселого дивака. - Чув,
чув! Отець Андрій
усі вуха мені
прогудів про тебе.
На батька подібний.
Пам'ятаю твого батька.
Добрий хлопака був.
Хоробрий і справедливий. Цього вже
від вашого роду
не віднімеш.
Іван
зашарівся від такої
несподіваної уваги. Геть
розгубився. Не знав
що відповісти цьому
симпатичному велетню.
- Як з
грамотою товаришуєш?
- Знаю латинь
і кирилицею володію. -
Посмілішав Іван.
- Це добре. -
Незнайомець задумався на
хвильку, глянув на
отця Андрія, ніби
поглядом запитав у
того дозволу продовжити
розмову. Священик мовчки кивнув
головою.
- Хочеш вояком
стати?
- Хочу податися
до запорожців.
- Можна і
до запорожців, якщо
маєш за душею
якусь копійчину. До Січі
не близька дорога
вимагатиме коштів і
для коня, і
для себе. Маєш
гроші?
Іван
опустив голову. У
цю мить йому
здалося, що усі
його надії рухнули. Відчув, як
голод засмоктав під
грудьми. Згадав, що з самого
ранку нічого не
мав у роті.
Пішов з дому
в чому був. Лише
забрав свого коня. Він його
виростив з маленького
смішного жеребчика, який
ледве стояв на
тоненьких ніжках. Той
жеребчик ходив за
Іваном, як прив'язаний і
Іван нізащо не
залишив би його. Кінь
був ниточкою, що зв'язувала з пам'яттю про
батька. Він народився
від єдиної кобилиці,
яка залишилася від
батькових коней після
набігу татар.
- Бачу
не маєш грошей …
Значить такі-то справи…-
Почухав потилицю незнайомець,
а потім весело
поляскав Івана по
плечу. - Не
журись, козаче! А,
гайда зі мною! Нам
і писарі, й
вояки потрібні. На чужі
краї подивишся. Московський цар до себе
чужоземців запрошує, щоб
науки військової у
нас навчитися. Гроші
немалі платить. Ми вмілих
вояків збираємо, а
ти ходи до
нас писарем і
тлумачем. За пару
років і справі військовій
навчишся, та й
на Січ тоді
податися можна. А
ці роки, як
один день пролетять.
Іван не
вірив несподіваному щастю
і дивився очманіло
то на свого
благодійника, то на
усміхненого отця Андрія.
| 
та
у Вас 
0
