Прощання з морем

ПІСЛЯ ВІД’ЇЗДУ .

Тролейбус рушив, розпочинаючи свій черговий рейс, спочатку по узбережжю, а потім через Ангарський перевал, вивозив своїх пасажирів у зовсім інший світ, де панували великі та дрібні, часом непотрібні справи, нервові стреси, нормальне буденне життя. Тролейбус вивозив її . Вона повернула свою милу голівоньку, глянула через скло своїми широко відкритими карими очима на нього, і раптом його душу судорогою пронизав гострий біль. Він чітко усвідомив, що цей погляд є прощальним, що доля недбало перегортає цю світлу сторінку його життя і безповоротно відносить все накреслене на ній у країну спогадів. Тепер він лише подумки зможе почути її низький, іноді рішуче-вимогливий, іноді лагідний, але завжди такий потрібний йому голос, лише в уяві зможе побачити її уважний погляд, який хвилює душу, та граціозні і пластичні рухи її ходи...
До цієї миті він жив у якомусь радісному казковому сні, який розпочався з того моменту, коли він увійшов у корпус санаторію і побачив там її з Ларисою, і тривав всі ці дні, зігріті теплим щедрим південним сонцем , зачаровані екзотичною природою і заповнені напівжартівливим напівласкавим ставленням до нього всіх відпочивальників, які звертались до нього з будь-яким, навіть серйозним, питанням, з посмішкою в очах. І лиш вона одна розгадала у зовнішній легкості та веселості цієї його поведінки внутрішню напруженість, біль та страждання. Лише її одну зацікавило, який він є насправді. А він і не помітив, як ця несподівана його закоханість раптом запалала великим полум‘ям кохання, і всупереч його завжди розсудливому та обережному характеру, він ловив ці дивовижні миттєвості щастя, які ніби розтягнулись у часі і за тривалістю уже були рівні декільком його життям. Can love be measured by the hour in the day? – Дійсно, чи може любов бути виміряна годинами у добі? І, не зважаючи на передбачення Лариси, він знав, що навіть мить розставання буде миттю радісного суму. Але чому ж зараз біль у душі, клубок у горлі і волога в очах при вигляді рухомого тролейбуса? Він помахав рукою, різко розвернувся і ледь не збив з ніг двох пасажирів, які несли важку сумку, вибачився, зробив декілька десятків кроків в бік міста ,а потім знову повернувся, підбіг до платформи відправлення міжміських тролейбусів, почав шукати очима силует коханої, але його вже не було ...
І раптом у його свідомості прозвучав її голос : " Ти будеш жити! ", - він згадав її лагідний погляд і отямився ...
Сонце, яке розпеклося від денної спеки, опускалося в море та освічувало гірські хребти, шумний натовп людей вирував довкруги, а перед ним на щиті виднівся напис: "Каси попереднього продажу квитків на тролейбуси ". Він згадав свою обіцянку і пішов купувати квиток для Маріанни , що від‘їжджала завтра.
З квитком у кишені та піднесено-сумним настроєм він стояв на зупинці громадського транспорту біля кінотеатру " Спартак ", спостерігав за життям цього курортного міста ніби на екрані телевізора, не відчуваючи своєї присутності тут. Йому було хороше зараз на самоті серед людей, але цієї самотності він не відчував, бо йому постійно здавалося, що вона поруч з ним, що в будь-який момент він зможе заговорити з нею, відчути ніжне тепло її руки, побачити милі риси її обличчя .
- Чомусь довго немає автобуса , -- до нього звертався один із сибіряків , який відпочивав у їхньому санаторії зі своєю дружиною , - А ти чому сам стоїш ? Де твої красуні ?
Він подумав , що ці літні люди теж звикли їх бачити разом, а потім згадав, як він чемно щоранку вітався з цією непривітною подружньою парою, поки вони не почали відповідати йому і посміхатись.
- Поїхали мої красуні , - коротко відповів, а старий відвів його вбік і почав свою розповідь про те, як вони гостювали у своїх родичів, як їх пригощали, як приймали, Розповідь була довга, з подробицями, він відповідав підтакуючи, а думки його приносили спогади про те, як одного разу вони повертались із екскурсії в Алупку, як сідали на цій зупинці своїм веселим гуртом в автобус, як охороняли в тісняві торт, який вони купили до вечірньої кави, і радісна посмішка не покидала його обличчя.
Потім він йшов по алеях Лівадійського парку, де ще годину тому звучали звуки її кроків, згадував, як він "виконував " марш " Прощання Славянки ", наслідуючи інструменти духового оркестру і помітив, що відбулася якась переміна. Вечірній бриз, який звичайно завжди тільки освіжав після денної спеки, тепер став холодним, а вітер приніс на алеї безліч жовтого листя, здавалося, що природа підкреслювала, що розлука принесла із собою холод самотності .
Валерій з Надією чекали його вже з нетерпінням – вони купили для нього квиток в кіно. Ця індійська кольорова напівлегенда із назвою "Артист" відтворювала на екрані красиву і захоплюючу любов багатої дівчини до бідного хлопця, який при її підтримці робить кар’єру естрадного співака, а в цей час надщерблений місяць і ясні зірки вишукували у кінотеатрі їх двох, але бачили лиш його одного. На екрані було кохання на березі синього океану, а він з трепетом у серці згадував тепло її солоних від морської води губ. Фільм закінчився трагічною смертю закоханих, і йому, раптом, не захотілось ні з ким розмовляти, тому він при виході з кінотеатру затримався, вийшов останнім і повільно побрів по знайомих притихлих алеях до їх білого фонтану, доторкнувся своїми руками до його кам’яних квітів, до яких, як він помітив, найчастіше доторкались її руки, простягнув губи до струменя води, до якого в ці прекрасні минулі вечори доторкались її губи, і цей ритуал у них мав урочисту назву :"цілуватися з фонтаном кохання " ...
Чергова медсестра вже чекала на нього, щоб зачинити на ніч корпус, тому він встиг лиш віддати Маріанні її квиток і пожартував щось на тему їх від’їзду. Сон довго не йшов до нього, він ще і ще раз прокручував у своїй пам’яті спогади про минулий день і з її іменем у думках заснув .

ОСТАННЯ НЕДІЛЯ.

Сонячний ранок зустрів його голубим небом і радісною музикою з радіоприймача. Він здивувався, що кудись зник Валерій, швидко вибіг з корпуса, як завжди, зіскочив із сходинок ганку, і, раптом, побачив її. Із сяючими очима вона протягувала свою руку і запитувала: " Ти береш мене з собою ? "
- Обов’язково! - відповів він. І вони побігли по алеях та сходинках парку до сяючого блакитного моря, а потім пливли по сонячній доріжці у ласкаво-теплих хвилях ніжного моря, і її руки лежали на його плечах, їх тепло розливалося по його тілу. Він повернув голову і побачив її радісний променистий погляд, їхні губи зустрілися …
- Ти проспиш і сніданок!- раптом почув він, відкрив очі, над ним стояв усміхнений Валерій. Вперше вони проспали свою ранкову гімнастику, та він не шкодував, адже такі кольорові та солодкі сни сняться не часто. Вперше на пляжі із знайомих нікого не було. Ніна з Маріанною поїхали рано-вранці, навіть не попрощавшись, і через декілька днів вони будуть згадувати цю теплінь на своїй Крайній Півночі, а решту поїхали у місто. Він поплив у море. Дві години його голубили та колисали хвилі невеликого шторму, декілька разів він підпливав до їх заповітних буйків, торкався до них своїми руками, згадував ці неповторні поцілунки у солоній морській воді, що сколихнули його душу наяву та вві сні саме у цьому місці, а потім, після обіду, довго сидів на лавочці біля корпусу і чогось чекав. Але дива не сталося – її кімната була зачинена і порожня, тому так було порожньо у його душі.
Вони пили чорну каву з Валерієм і Надією у своїй кімнаті, обговорювали плани на другу половину цього недільного дня, а потім, коли друзі поїхали в місто на перегляд відеофільму, він раптово змінив свої плани і вирішив, що не піде на заплановану екскурсію у палац. Йому не хотілося розкривати таємниці цього білого палацу без неї, тому він увімкнув тиху музику розклав навколо себе на ліжку фотографії, на яких він кожен раз шукав очима, серцем та душею лише її милий образ, і непомітно заснув... Знову вві сні прийшла вона, знову він слухав її милий голос, бачив її усміхнені, осяяні радістю очі, відчував лагідне тепло її руки... І знову сон був перерваний, тепер стукали в двері – це медсестра привела у їхню палату нового відпочивальника, і з посмішкою подивилась на нього, що, нічого не розуміючи, намагався прикрити своє напівголе тіло однією з фотографій. Отямившись і односкладно відповівши на кілька запитань нового сусіда він глянув на годинник і почав збиратися в місто на концерт конкурсу " Кримські зорі ".
А в місті було свято. Просто біля причалу стояла баржа, на якій виступали артисти ансамблю пісні і танцю Чорноморського флоту. Трохи подивившись на це дійство, він пішов по набережній, а потім по багатолюдних вулицях Ялти, і ейфорія спогадів знову понесла його на своїх крилах: тут вони утрьох їли морозиво, тут – чекали на екскурсійний катер, тут - пили квас, може он до цього бокалу доторкались її ніжні губи...Білий, велично красивий корабель відходив від причалу, розвертався і тримав курс на Одесу, через декілька десятків хвилин він пропливе біля напівротонди, де рівно тиждень тому вони стояли удвох і відкривали одне одному найпотаємніші порухи своїх сердець і були безмежно щасливі... Тут до тями його привів незвичайний вигляд таксі, ні таксі було звичайне, але рухалось воно по пішохідній вулиці, де рух транспорту був заборонений, але як виявилось не для всіх, адже на задньому сидінні, закинувши ногу на ногу сидів сам голова журі конкурсу Юрій Богатиков, "Пора і мені в концертний зал "- подумав він і побрів услід за машиною народного артиста Радянського Союзу .
Зал був переповнений, журі конкурсу зайняло свої місця, і велике пожвавлення у залі викликала присутність у ньому Софії Ротару, декілька малят вручили їй яскраві букети квітів, прихильники рвались за автографами, але на сцені появився ведучий і другий концерт конкурсу розпочався. Першою виступала артистка з Києва Надія Шестак, яка у першому турі співала чарівну пісню про кохання, слова якої :
"Біда не в тім, що ти мене не любиш,
Біда, що я тебе не можу розлюбити ! ",
Викликали тоді у них суперечку . Зараз ця співачка, як і всі інші учасники другого туру співали уже інші пісні, та йому здавалося, що це продовжується концерт першого туру, і біля нього сидить вона, і він відчуває її тепло, чує її дихання, бачить її очі, доторкається до її волосся, та коли у його свідомість вривалося те, що її місце порожнє, і білет на це місце уже доїхав разом з нею до її рідного міста, він навіював собі думку, що вона вийшла на хвильку і зараз повернеться. Навіть коли на її місце сів якийсь чоловік, від якого потягнуло змішаним запахом алкоголю та одеколону, урочистий настрій святковості не покидав його. А концерт то прискорював, то сповільнював свій темп, то бив по вухах децибелами, то терзав душу безнадійним сумом. Десь ближче до кінця концерту на сцену вийшов симпатичний юнак з гітарою, ведучий перед цим оголосив: "Ігор Демарин із Києва ", і почав співати свою простеньку пісеньку про фокусника. Зал уже був захоплений і зовнішнім виглядом артиста, і його приємним голосом, і манерою рухатися на сцені .”Друга пісня буде гірша", - подумав він, - "адже цей Демарін написав її сам для себе”. Але з перших звуків пісні він зрозумів, що помилився. Мелодія була приємна і проста, а під час приспіву внутрішня напруга почала рости, і йому почалось здаватися, що це не артист, а він сам благає "Лікарю час! Постарайтесь мене врятувати!!!" І, дійсно, в якихось декілька хвилин цієї пісні були втиснуті почуття його всього тридцяти шестилітнього життя: і радощі, і подив, і нерозділене кохання, і розчарування. Він знав, що в його житті Лікар Час уже зробив свою справу колись - він вилікував його від кохання здавалось назавжди, тому далі можна було спокійно і безтурботно животіти у цій впорядкованій трикімнатній квартирі, потихеньку потай від дружини та доньок спиватись, а коли зовсім заїсть нудьга, влаштовувати скандальчик то дружині, то "другу" їх сім’ї, а то й самому потихеньку підгуляти. Чи зміг би він так жити? Серце ще цієї квітневої самотньої ночі, коли всі рідні у квартирі спали, а була це одна із сотень подібних ночей, коли ти не можеш спати, коли хочеться пригорнутись до коханої, але цього пригортання ніхто не хоче, серце ще тоді цим неймовірним болем показало, що ні! Цей його фізичний біль був відображенням болю душевного, відображенням тієї непереборної туги за миттєвостями неспокою, тривоги, радісного чекання, за миттєвостями кохання, від якого Лікар Час, здавалось, його вилікував. Тоді весною і на початку літа здавалось, що вилікував назавжди, і раптом декілька тижнів тому виявилося, що цією хворобою можна захворіти знову! Виявилось, що можна стати знову веселим, зухвалим, невгамовним, зачарованим, нестримним, страждаючим і захопленим, а найголовніше, що можна кохати не дивлячись ні на що!!! І це все відродила ВОНА!!!
Потім, женучи по темних нічних вуличках Ялти пішки і на таксі він співав про цього Лікаря Час і відчував, що пісня та її виконавець обов’язково стануть лауреатами конкурсу, але як буде з піснею його життя він не знав.
В Лівадію він потрапив пізно, коли всі культурні заходи уже закінчилися, він протанцював якийсь танець на алейці біля танцмайданчика, де кілька днів тому вони танцювали удвох, а Лариса дивилась на них збоку і своїм захопленим поглядом піддавала їм завзяття, а потім пішов цілуватися з білим фонтаном їхнього кохання.
Цього вечора чергувала ця добра медсестра, яка завжди залишала їм ключ і довіряла лягати спати , хто коли захоче .На лавочці сиділа Ірина і на запитання, чому вона сидить на самоті, вона "великодушно" відповіла, що вирішила не заважати прощанню Валерія з Надією, але незадовго підійшли і вони, послухали розповідь про конкурс, попросили взяти їх з собою на "Свято прощання з морем" і пішли спати, а він ще довго сидів під її темними вікнами, так, ці вікна ще належали їй, бо після її від’їзду там ніхто більше не жив .

ПРОЩАННЯ З МОРЕМ .

Вперше цього ранку його розбудив спів півня, який постійно тривожив Валерія. Як завжди, тільки відкривши очі і лежачи нерухомо, він через високе вікно кімнати подивився на небо. Цього ранку воно було знову безхмарним, але його блакить стала ще глибшою і чистішою, а повітря було прозорим і прохолодним, в ньому відчувались перші віддалені подихи осені. Осінь – його улюблена пора. Чистота цього ранку викликала в його уяві її милий і коханий образ. Різко вискочивши з ліжка, він бадьоро і урочисто сказав:”Ми йдемо прощатись з морем ! Валерію, а ти ідеш з нами ? " Валерій не зрозумів, чому звертання до нього було у множині, і здивовано дивився, як його сусід виймає великий букет троянд із трилітрової банки, що стояла на столі і з целофановим пакетом в руках рухається до виходу.
Вони вийшли на ганок корпусу, і він з надією подивився на вікна зліва, але вони ( її вікна!) були зачинені, а Валерій тим часом підійшов до інших вікон і спитав у Ірини, що пробудилась, чи вони підуть на "Свято прощання з морем”, Ірина попросила зачекати її, і через декілька хвилин їхня "колона” рушила по алеях вниз : попереду йшли Валерій і Ірина, про щось розмовляючи, а позаду, підскакуючи і пританцьовуючи, рухався він з букетом в руках. Алеї були ще безлюдними, сонце тільки виглянуло з-за горизонту і крізь субтропічну зелень дерев Лівадії пробивався пейзаж: синьо-зелене море, окутане ранковим туманом. Чистий струмінь біломармурового фонтану співав свою ніжну пісеньку. Він затримав кроки, зачекав, коли його супутники підуть далі в дворик, і з завмиранням душі доторкнувся до вирізьблених квітів фонтану своїми руками, губами потягнувся до води і відчув, як душа його наповнюється світлими радісними почуттями урочистості, в уяві виник її силует, нахилений до цієї води, її відкриті рожеві губи, які доторкались до цього струменя. Разом з чистою, прохолодною, солодкою, як йому здавалось, водою, в нього ніби вливалась жага життя, радості, кохання, і він із подивом подумав, що до нього повернулось постійне відчуття краси життя і відчуття доцільності його існування в цьому світі. Він ще раз лагідно погладив ці кам’яні квіти і почав очищати фонтан від жовтого листя і трави, подумки приказуючи: "Зараз ти станеш чистим і гарним. Через декілька годин почнуться екскурсії, і багато людей прийде до тебе, будуть пити твою воду. Але ти запам’ятай, дорогий фонтанчику, що ти – Фонтан нашого кохання! Я впевнений, що ти завжди будеш пам’ятати її вродливе обличчя, яке нахилялось до тебе, завжди будеш берегти лагідне тепло її ніжних рук, яке доторкалось до тебе. А зараз я опущу в твою чисту воду оці красиві троянди – це її троянди .” Він вибрав із букета декілька квітів, занурив їх у воду фонтана, трохи відійшов і озирнувся. Йому здалось, що фонтан запалав внутрішнім світлом – світлом їхнього кохання, а його падаючий струмінь засяяв ще радісніше.
На березі моря було майже безлюдно. Він з сумом подивився на знайомий пейзаж, пошукав очима їх буйки, а також її місце а пляжі, але там було порожньо.
Звільнивши целофановий пакет від рушника, він поклав туди колючі кінчики троянд так, щоб квіти були зверху – і зайшов у воду. Загрібаючи однією рукою, він другою тримав квіти і повільно поплив по своїй звичній ранковій дистанції до найдальшого буйка купальної зони. Голівки троянд виглядали поруч з ним із води, їх запах змішувався із запахом моря і злегка п’янив його. Він знову зробив відкриття, пов’язане з нею, йому легко було плисти за допомогою однієї руки, адже багато разів вони пливли ось так поруч, і він однією рукою тримав її руку і так само, як і тепер був захмелілий від кохання до неї. Найдальший буйок – пофарбована в червоний колір бочка – легенько гойдалась на хвилях, ніби відповідаючи на його вітання. Він вийняв із пакета букет і задумався, як прикріпити троянду. Оскільки черенки квітів були довгі, він просто поклав квітку зверху на велику поверхню буйка, і троянда загойдалась на ньому в рівновазі. Він погойдав буйок рукою і переконався, що навіть при невеличкому штормі троянда буде лежати і не сповзе в воду. Далі він вирішив "транспортувати” букет вже без целофанового пакета, тримаючи його в руці. Він поплив вздовж лінії буйків, прикрашаючи кожний з них трояндою, з душевним трепетом і хвилюванням він затримався біля їх буйків. Він їх і гладив, і цілував, і, закривши очі, довго лежав на воді, згадуючи ніжні хвилини, які подарувало йому життя в цьому місці. Коли передостання троянда лягла на буйок, він повернувся в море і поплив по сонячній доріжці. Ясне сонце піднімалось на сході, з тієї сторони, де розташована її Кубань. Воно тепер освічувало вулиці її міста, її будинок, воно, можливо, хотіло зазирнути до неї в кімнату, де вона додивлялась свої солодкі ранкові сни, відпочиваючи після важкої подорожі. Він плив, забувши про час, думаючи про неї, а коли озирнувся, побачив далекий берег і білий таємничий палац, який ніби птах ширяв над парком і морем, поклавши цю останню троянду на морську воду, прошепотів: ”Це тобі, море, від неї, від мене і від нашого кохання”. Потім різко розвернувся, і, щоб приглушити гострий душевний біль, потужними гребками швидко поплив до берега, вкладаючи в ці рятівні рухи всю свою силу.
Зробивши два останніх гребки, він ліг на воду і чекав, коли хвиля його винесе на берег, потім піднявся на ноги і побачив Валерія, Надію і Ірину, які посміхались йому, а в їхніх очах світилась радість і подив. Він не розумів причини цих посмішок, але тут до нього підбігла Надія, що прийшла під час його запливу, і вигукнула:
- Молодець! Тільки ти міг придумати таке диво! Я тебе повинна від нас всіх поцілувати за це.
Вона цмокнула його в щоку, а він, знітившись і нічого не розуміючи, подивився на море, побачив прикрашені трояндами буйки і подумав, що через декілька хвилин вийдуть на пляж любителі ранкового купання, побачать цю картину, будуть дивуватися і радіти, і йому стало від цього легко на душі, він відповів знічено:
- Це не мої квіти. Це вона…
Він не договорив, а його співрозмовники все зрозуміли і захоплено мовчки дивились на нього, і він відчув, як вони заздрили його коханню, мовчки порівнюючи його почуття зі своїми, як душі їх стали світліші.
Потім вони піднімались по крутих східцях і стежках цього чудового парку, він придумав якусь протяжну мелодію, під яку співав: "Море , прощавай, море , прощавай!!!” А йому здавалось, що шум прибою шепотів вслід: "Ти ще повернешся до мене, повернешся разом зі своєю коханою.” А він не міг зрозуміти, сумно йому, чи радісно, так як ці два почуття почергово захоплювали його душу. Підійшовши до сходинок дворика біля палацу, він витягнув вперед праву напівзігнуту руку і урочистим кроком зайшов у цей красивий куточок Лівадії. Його супутники знову посміхнулись, вони напевно розуміли, що в своїй руці він уявляв її руку. Новий вибух захоплення викликав у них фонтан з квітами, що плавали в ньому. А він підійшов до нього, "поцілувався” з його струменем і шепнув: "Я буду приходити до тебе дуже часто в думках. А коли мені буде важко жити, я приїду до тебе і ти мене напоїш своєю живою водою, щоб я знову воскрес. До побачення, мій любий. Дякую тобі від нас обох.”
І ось вони востаннє ідуть по алеї до зупинки таксі, Валерій несе його здоровенну валізу, жінки про щось ведуть розмову, а у нього в думках знову і знову прокручуються спогади , пов’язані з нею. Уже на зупинці він сказав їм:
- Напевно я дуже сильно прив’язуюсь до людей, тому мені так тяжко з вами розлучатись.
Він поцілував жінкам руки, і таксі з кооперативу "Ялта” повезло їх з Валерієм по об’їзній дорозі до автобусно-тролейбусної станції. Внизу в ущелинах гір виднілося місто, а ще далі – море, а він знову згадував, як по цій дорозі їхали вдвох на екскурсію на "Поляну казок” і знову йому було і сумно, і радісно.
На станції він нагодував Валерія ковбасками, якими в ті останні хвилини перед від’їздом пригощала його вона, і подумав з радістю, що цей прощальний ритуал придумала вона. У тролейбусі було декілька вільних місць позаду, тому він сів на місце, на якому два дні тому сиділа вона, подивився через вікно на Валерія, помахав йому рукою і...
Тролейбус рушив, починаючи свій черговий рейс, спочатку по узбережжю, а потім через Ангарський перевал, відвозив своїх пасажирів у зовсім інший світ...