Уривок "Як я її покохав"

Я відчував що вона йде, хоча сидів спиною. Але я міг думати лише про холодний бетон, про вітер який задував мені під курту, про холод і про злість - вона запізнювалася. Вона йшла неквапом, напевно дивлячись у мою сутулу спину. Вона підскочила ззаду, обняла мене своїми довгими хапучими руками за плечі(у мене тоді ще не було плечей) і сплела їх на шиї. Вона була найкращим намистом... Чому я їй так подобався? Чому вона не помічала що я - НІХТО?

Вона мене кохала, а я міг думати лише про те що її довге рідке волосся занесене на мене вітром як павутина з уже минулого "бабиного літа", потряпляло до мого рота і немов тонкі золоті нитки різало мені губи. Навіщо вона давала мені те чого я не міг прийняти? Навіщо проносила свій образ перед моїми напів сліпими очима, а я міг бачити тільки її обрис... а все інше пролітало повз мене і лише записувалося у память, щоб зараз у такі години як ця я згадав про її волосся. А я дивився у землю, і там у брудній калюжі бачив її відобрежження і як вона обхопила мої неіснуючі плечі. Я зім*явся. Вона напевно відчула голки, які наче виходили з мене і послабила обійми.

Це було чомусь боляче... Вона (ще весела) стрибнула через високий бордюр на якому я сидів, вона присіла і подивилися мені в очі... я не повернувся до неї, я й далі дивився в калюжу, де був уже сам.

Не знаю що вона там побачила в моїх очах, але увесь її образ потьмянів... і я дійсно був уже один... моє тіло сиділо на холодному бетоні - моє холодне тіло, а душа десь у калюжі - тій де моє самотнє відображення, вона і була відображенням, вона і була калюжею, всім що від мене залишилось.

ВОНА пішла, її постать різала холодне повітря, а червоне листя вже не тягнулося за нею шлейфом. Від неї віяло безкінечним холодом, але він не міг зачепити мене... бо то був мій безкінечний холод, це я його їй привив, це я заразив її цією хворобою. І я єдиний міг її вилікувати... так я думав.

Але прийшла зима, весь біль замерз і став непомітним, якимось далеким, але вона все ще тягала його за собою непомітною брилою льоду, а матеріальний холод в свою чергу глушив зайві думки. На кінці зими вона вирішила почати "Нове життя". Друзі, навчанн - все це закрутило її, я майже не зустрічав її постаті. Навіть почав було сумувати, але переконував себе що то почуття власності. А вона хотіла жити... спочатку прикидалась, що сміється... а потім і дійсно. З відлигою вона і сама розтанула, і талою водою змила з себе увесь бруд. Я здивувався... їй не потрібен був інший, вона сама себе відродила... Після повені, вона очистилась і в ній залишила собі лише трохи "сміття" - наші фотографії і згадку про мої неіснуючі плечі, і про мій біль, і ще трохи лахміття, якого варто було б зразу позбутись. ВОНА знову літала... і це трохи дивно але коли весною я її побачив я знову полюбив її, а може це було вперше...