Робінія
Я був наче заворожений. Чарівність,якою
наділила її природа,сягала неперевершеності. Висока,струнка,стояла над
дзеркалом води,милуючись вродою. Темно-сіра сукня облягала стан,зеленкуваті,з
червоним відтінком рукава,аметисто - бірюзові китиці – намистини діяли на мене
гіпнотично. А цей неповторний,життєзбуджуючий запах,що дарувала вона
мені,сковував ходу,змушував стояти милуючись красою досконалості. Хотів було
доторкнутися до гарячих від сонця кіс,але вона гострими нігтями – шпичками,
подряпала мою руку. Вродлива і неприступна. Заклопотаний говір бджіл-
трудівниць,що кружляв над її загадковою,невразливою аурою,надавав ще більшого
шарму.
Я упав у густу,нетоптану траву до її ніг і
так ладен був пролежати вічність. Ця несказанно щаслива мить,мабуть і є
райською насолодою піл українським небом. Не зводив з неї очей,чув весняну
мелодію серця і раптом…тихе зітхання. Її холодні сльози – одна,друга,третя,--впали
на обличчя і вдарили мою уяву важкою дійсністю.
Хіба може плакати наречена? Можливо – це не
сльози,а краплини води з крила ластівки,що пролітаючи над ставом,зачепила
хвильку,а дихання лихого жбурнуло її відблиск на мене. Ан ні. Це плакала вона –
моя весняночка.
--Хто зобидив тебе,царівно?— запитав я.
У відповідь-- мовчання.
Гримнула небесна колісниця і *провалилося*
небо. Хмара затулила тільки нас,не кинувши і тіні на золотаво-сяюче сонце. Небесні
струмочки були теж під колір світила. В
бісівській кареті спустився сліпий дощ.
Витер мокре обличчя рукою. Оглянувся назад і
…отетерів. Так ось чому ти плакала? Відчула біду і вона не забарилась. Куди й
поділась чарівність. Зеленкуваті ,з червоним відтінком рукава, аметисто –
бірюзові намистини згоріли від отруйних крапель небесних опадів.
Кислотний дощ знищив робінію звичайну,так її
називають вчені мужі. Неповторний, життєзбуджуючий запах акації білої,це ймення
дав їй народ,щез. Мої легені наповнилися болем,серце хотіло вирватись із
грудей. А в душі кипіло,наче в пекельній машині,яку створили люди розумні. Та
чи справді вони такими є?
| 
та
у Вас 
0
