-4-
Вітер стугонів
у шибку. Заплакана хмара розбризкувала навкруг сльози і ховала день. Собака
крутився у будці з боку на бік,дзяволів,мабуть,проклинаючи негоду. Дощ аж
пищав. Щось зашльопало повз вікна і мелькнуло до яблуні. Ні ,це здалося.
--Ось ущухне хоч трішки ляпота,піду зажену
курей. Куди вони поховалися? Та ж не маленькі,десь примостяться.
Заторохкотіли двері. Вітер гукав
господарку,щоб та виглянула. Жбурляв у вікна жменями краплі мокви,але тітка не
йшла. Вона й намагалася зиркнути,так чомусь ноги стали,наче ватяні. Знову
думка,що хтось шлапав повз вікна. Чи не син бува? Так він би зайшов до хати.
Вже хвилин зо двадцять пройшло. Ага. Рухнула кінцівками,слава
Богу,одволодалися. Де ж мій дощовик?
Протяжний скрип дверей,ніби тужба. Жінка
ступила з порогу,вийшла на двір. Материне серце різонув такий нестерпний
біль,якого вона ще ніколи не відчувала в
своєму житті. Гілку яблуні,мов змія,оперезала вірьовка,а на ній … гойдалася
смерть.
-5-
Мамо не ходіть до мене часто. Не будіть мене.
Може тут моя душа заспокоїться,а тіло спочине від марності днів прожитих там,на
горі. Я ніколи не прислухався до співу пташок,шелесту вітру. Я забув,як пахнуть
ваші,мамо,жоржини,що ви їх так любили саджати біля хати. Тепер вони ,мабуть, і
біля мене цвітуть? В останню зустріч з вами,ви хотіли запитати про мій душевний
неспокій,але не наважились. Ваш голос по материнські чистий і правдивий мені і
досі вчувається. Я не витримав Божого
випробування. Це великий гріх перед Господом,але в цьому тілі я став огидним
перед власним сумлінням,розчавленим.
Думки,які я почасти приглушував горілкою,
ставали світлішими і я губився в просторі і від цього мені легше дихалося. Але згодом,*зелений*
змій почав шептати мені на вухо те,що я кожної часинки гнав від сутності своєї.
Те,що гнітило з середини,бичувало свідомість.
Я стогнав зціпивши зуби,але повернутись
назад не зміг. Якась сила не пускала мене,навпаки,підштовхувала все дальше і
глибше у світ нечистоти помислів і діянь. Вдень і вночі відривалась
душа,роз*ятрюючи криваву рану. Знали б ви,рідненька,як це страшно –
усвідомлювати ,що ти несеш у прекрасний світ колючий вінок гріхів.
Не плачте за мною ,мамо. Не ходіть часто на
могилку. Можливо,я хоч під склепінням,знайду сили для покаяння і ввіллюся у
Вселенську тишу вічності.
| 
та
у Вас