Відкриття

Пройде якихось дванадцять років, і за її спиною замикатиметься не море колосків, а море людей, але вони навіть рукою її не зачіпатимуть, хіба випадково. Пройде дванадцять років, коли вона насправді усвідомить своє відкриття. Тоді, дитиною, їй було фізично боляче, а тепер болить щось інше. І біль цей досить-таки притлумлений, тягучий, як очікування перед невідомим, він не такий, який був тоді – миттєвий, всеохопний, пронизуючий. Тоді вона чи не вперше відчула, що таке сором. Не той сором, який відчуваєш, коли малою голяка бігаєш по хаті, а мама наказує вдягнутися. Це був зовсім інший сором.

Але це буде через дванадцять років, а зараз її серце – це не що інше, як малий горобець, який краде зерно в курей: крутиться навсібіч, пурхає повсюди, не дає спокою. Сама аж тремтить вся, ноги поколені. Ну та нехай, колись вона буде паняночка і не гасатиме по полю, ніжки взуватиме в охайні черевички, куплені в місті. Взується, та й розповідатиме всім, як колись вона зробила відкриття, якого ніхто до неї ніколи не робив.

Зранку й до ночі в бібліотеці. Холодно, аж ноги німіють. Портрети на стінах тільки дратують і аж ніяк не надихають. Швидше б поїхати. Але тільки не на метро. Ще й досі лишився переляк од тих людей, що жебракують, од того каліцтва, якого малодушно боїшся, а потім себе ненавидиш за це. Дивно якось – згори сучасність і пишноти, а під землею – середньовіччя. Під землею багато квітів, але жодна з них не пахне.

А в полі кожен листочок пахне по-своєму. І коли біжиш травами, то навколо тебе цілий космос запахів, але всі ноти збережені пропорційно, ніщо не дратує, і ти вживаєшся в цей аромат, стаючи його частиною. Ти біжиш, і все допомагає тобі – всі ці звуки, запахи і фарби.

Ледве-ледве рухається автобус, аж нудить. То не ти тримаєш поручень, то якась ганчірка обвилась навколо нього. Сьогодні ти знала майже все, але так і не змогла сказати. Бо коли звучить твій голос, то це вже не твій голос - це голос якогось чужого створіння, а чи хороше те створіння чи погане – невідомо. І знову промовчавши цілий день, картаєш себе цією нескінченною дорогою назад. Здається, що в голові розбилася склянка з водою та й розтеклася по всьому тілі, залишаючи млосне відчуття нудоти. Не змогла, та й по всьому.

Все ближче і ближче. В роті солоно од бігу, аж захекуєшся. Здається, що в роті кровить – так солоно. Але ось бачиш перелаз. Поволі наближаєшся до нього. Ніде нікого. Вперед. Стаєш навпочіпки, хапаєшся за перекладину. Чому раніше ніхто не наважився на таке? Я стану, розкрию руки, відірвуся від перекладини – і полечу! І ось ця розпатлана малеча зі збитими колінами і замурзаним личком перемагає висоту перелазу, заплющує очі і, ледве втримуючи рівновагу стрибає….

А коли біль в грудях виє, забиваючи подих, вона, мов убитий горобець, розпластана лежить на землі, безмовно плаче, зробивши перше в житті відкриття.