"ДУША АНГЕЛА"

    Їй  було  страшно  і  боляче.  Вона  обійняла  худенькими рученятами  пухнастого  білого  ведмедика,  бо  знала,  що  там  жила  душа  її  ангела  хоронителя. Цього  ведмедика  подарував  їй  татко. То  він   розповів  про  душу  ангела. Вона  пригадала  той  день.  Це  був  День  її  Ангела  хоронителя. Татко  пригорнув  її  до  себе.  Від  нього  пахло  ялинкою,  а  в  пухнастій  бороді  заплутались  крихітки  тирси.

-  Вітаю  тебе, донечко-сонечко,  з  Днем Ангела!  Нехай він  завжди  буде  тобі  охороною.

- Як  же  ангел  стане  мені  охороною, коли  він  живе  високо  в  небі?

- А  душа  його  тут. -  Він  хитро  примружив  очі  і  витяг  з-за  пазухи  білого  пухнастого  ведмедика. – Ангел  завжди  охороняє  маленьких і чемних дівчаток…

Вона  ніколи  не  розлучалася  з  цим  ведмедиком, хіба  що,  коли  йшла  до  школи,  чи  бавитися  з  подружками.  Після  того,  як  не  стало  татка, ні  одного  разу  не  заснула  без  свого пухнастого  талісмана.  А  зараз,  коли  мама  привела  до  хати  нового  чоловіка,  ведмедик  став  її  єдиною  втіхою.  Мама,  наче  забула  про  неї. Звичними  стали  слова:  «Не  заважай!  Йди  до  себе!»  Зате  цей  мамин  новий  чоловік   не  забував  про  неї.  Чіплявся  зі  своєю  допомогою  з  уроками,  ліз  із  подарунками. Мама  хвалилася  сусідам: «Який  у  мене  чудовий  чоловік!  Як  він  мою  Софійку  любить.»  А  Софійка  боялася  його  уваги,  боялася  не  усвідомлено,  дитячим  серцем  відчувала  якийсь  жах  перед  його  улізливими  пестощами.  Татко  теж  обіймав  її,  але  ті обійми  були  ласкаві, від  чого  серденько  її  радісно  билося.  Вона  любила  засинати  на  його  колінах,  маленькими  пальчиками  перебирати   скуйовджену  бороду,  яка  пахла  свіжим  деревом,  а  татко  муркотів  їй  якусь   пісеньку  своїм  низьким,  наче  труба,  голосом,  або  розповідав  казку.  А  цей… дівчинка  здригнулася   і  ще  міцніше  притулила  до  себе  ведмедика.  «Ангеле  хоронителю, ти більше  не  любиш  мене?  Чуму  ж  ти  не  охоронив?  Може  твоя  душа  вже  більше  не  живе  у  ведмедику?..   Більше  не  живе… Бо я  нечемна  дівчинка!  Мама сказала,  що  я  нечемна,  що я  розбещена, бо  брешу про погане…»

Маленькі  плечка  здригалися  від  нечутного  не  дитячого  ридання… Вона  і  не  знала,  що  так  плакала  разом  з  нею  душа   ангела  хоронителя,  що  жила   у  її  чистому  дитячому серці.