Він був мольфаром. Говорив з тваринами ,птахами , допомагав людям та був їхньою єдиною надією . Усе своє життя він провів відлюдником у горі Карпат. Люди з найближчих сіл ходили до нього по допомогу та ніколи не поверталися без відповіді чи допомоги. Він лікував людей ,але хіба вони задумувалися над тим, наскільки велику ціну він платив за це. Проте його у будь-яку хвилину підтримувала кохана людина! Такого кохання вже не існує. Почуття між ними були настільки сильними що вони розчинялися одне в одному,ділячи усі болі навпіл. Вони прожили життя наче один день . Разом ,сміливо крокуючи хиткими мостиками кохання , долали перешкоди на шляху. Про їх почуття ходили легенди і ,напевно ,це був великий виняток із правил життя мольфарів. Та незважаючи нінащо ішов час . Вони старіли удвічі швидше і у 40 років мали вигляд зморених але до безтями закоханих старих. Більше за все старий мольфар не хотів померати від старості, а мольфарка понад усе боялася що він піде на той світ першим , залишивши її страждати у своєму відлюдному будинку. Пройшло ще 4 роки. Час усе змінив… Старий тяжко занедужав і однією ногою уже був там. А мольфара не знаходила собі місця від страху. Вона не стільки боялася самотності , як боялася втратити його. Був холодний осінній вечір…Аж раптом над їхнім будинком скупчилися хмари. Надійшла сильна гроза. Небо раз-за-разом кидало на землю вогняні блискавки, а мольфару ставало дедалі гірше із кожною хвилиною. Стара підійшла до його ліжка опершись рукою на буфет ,що стояв поряд, де з покон віків стояли ікони. Вона стала на коліна та прихилила голову до його грудей . У кімнаті настала мовчазна тиша з перечут*ям горя. А за вікном бушувала стихія. Вона тремтячими губами цілувала його уже холодні руки і тільки благала не покидати. - Він помер… його дихання зупинилося, - подумала вона і наче все що було досі обірвалося у її душі – усе , і я помру без нього . Усі ці думки промайнули у її голові за одну секунду. Аж раптом щось дивне почало творитися із дерев’яним будиночком. Це блискавка ударила у залиту горем домівку. Вона спалахнула , дерево невпинно горіло . А стара навіть не устала з місця Вона пішла слідом за ним ,не затримуючись ні на хвилину. По коридорах на небеса вони ішли ,мабуть, тримаючи за руки… Такі люди потрапляють до Раю!
Поділіться цією новиною у Фейсбуці або роздрукуйте:
Переглянули твір - 2902 чол.
у Вас # закладок
Автору за твір:
Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 0
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
