Коли
хто-небудь із сусідніх сіл шукав Міця Бойка, мало хто й знав про кого йдеться,
бо в селі стільки Міців та Бойків, що хоч греблю гати ними, а вже коли
пояснювали, що шука-ють саме того Бойка, що малює, люди відра-зу здогадувались:
«А, Міцьо Чічка... Поруч з церквою хатина з призьбою та з крислатим горіхом на
подвір’ї».
Прозвали
його Чічкою не тому, що успадку-вав кличку з діда-прадіда, а через квіти, які
малював на стінах, коли білив хати.
«Я
вам такі чічки намалюю, що ні Адам в раю не видів!» – хвалився жінкам, коли
кликали його білити, або: «Якщо сімплошно1 – то тридцятку, а якщо з
чічками – то п’ятдесятку», – посміхався, називаючи ціну за свою роботу.
Так
і залишився Чічкою.
Коли
доводилось когось про щось благати, то люди говорили: «Треба го панькати2,
як Чічку».
Чічку
не треба було благати – не відмовляв нікому, але був дуже зайнятий, бо такого
маляра не було на всю околицю, тому замовлень мав дуже багато і був змушений їх
записувати.
–
Чічка записав ня в ірку3, – раділи жони.
Він
завжди дотримувався слова, і в назна-чений
ним день на стінах хати то-го чи іншого замовника розцвітали віноч-ки з
чічками.
–
Майстер ви, пане Бойко! – похвалив одного разу панотець Чічку.
«Знову
треба парафію білити», – хитро посміхнувся Чічка.
–
Бог обдарував вас талантом! – продовжу-вав панотець.
«Ні,
хай собі шукає іншого», – при-го-товлявся відмовити Чічка.
– Золоті руки у вас, пане Бойко!
«Вже
три роки підряд білив йому за про-стибіг!».
– Ви
б змогли, пане Бойко, святих на-малювати? – враз запитав па-нотець.
– А
Калварію4 на Коштели хто піктовав5?– здивувася Чічка, що
панотець не знає цього, хоч то католицькі каплиці, але всі зна-ють, що він їх
малював.
–
Треба б в церкві Тайну Ве-че-рю пе-ремалювати, Великдень близько! – зітхнув
священик.
–
Роботи в мене по вуха...
–
Добре заплачу вам, пане Бойко, – перервав його священик.
–
Скільки? – не витримав Чічка.
–
Тисячу!
Чічка
трохи здивувався з панотцевої щирості і погодився.
Бідний
Чічка днював і ночував в церкві, і через тиждень свіжовимальовані святі
вече-ряли собі спокійно на стіні церкви, а маляр, за-доволений своєю роботою,
попивав в корчмі холодне пиво.
–
Чудова фреска, пане Бойко! – похвалив його священик. – Ось вам п’ятсот!
– Як
же це, отче, ви ж казали тисячу!.. – здивувався Чічка.
–
Хваліть Бога, пане Бойко, що за тиждень заробили п’ятсот!
–
Якщо так, тоді не треба нічого, – сумно відповів Чічка.
–
Хай Господь благословить вас, пане Бойко! – зрадів священик.
Та
не довго радів панотець, що Чічка за-дарма перемалював Тайну Вечерю, бо під
вечір прибіг захеканий паламар і, хрестячись, ледве промовив.
–
Курять, отче!
–
Хто? – здивувався священик.
–
Святі, отче, повечеряли, а тепер запалили люльки та курять!
–
Біжи поклич Чічку! – наказав священик.
Чічку
не довелось довго шукати, бо корчма – недалеко від парафії.
–
Пане Бойко, це великий гріх! – почав священик.
– А
обдурювати людей не гріх?
–
Давайте не будемо... Ось, ваша тисяча, а тепер ідіть та...
–
Півтора! – перебив його Чічка.
–
Бійтесь Бога, пане Бойко! Я не можу вам...
– Ну
тоді най курять на здоров’я! – по-сміхнувся Чічка.
Панотець
почухав потилицю, знав добре, що Чічка свого не попустить, і простяг йому
півтора тисячі.
– Я
ті люльки сажою намалював, витріть їх вологою ряндинкою – ані сліду від них не
залишиться, – засміявся Чічка, ховаючи в
кишеню гроші.
1
Сімплошно – просто.
2
Панькати – благати, ласкаво просити.
3
Ірка – зошит.
4
Калварія – хресна дорога.
5 Піктовати –
малювати.
|