Перша пречиста того літа випадала на понеділок, тож чоловічий гурт, який зібрався напередодні в Закопаївці біля самогонної «точки» Михайла Волопаса жваво обговорював актуальну проблему: чи працюватимуть люди того дня, чи ні. Половина запевняла, що більшість таки працюватимуть. бо на полях і городах ще стільки збіжжя незібраного – впоратись би скоріш до осінніх дощів. Щодо порушення православних канонів, то приводився традиційний в таких випадках аргумент: такий гріх, як праця в святковий день, Бог завжди простить. А свят державних і релігійних за рік скоро вже буде більше, ніж робочих днів. Інша ж половина, навпаки доводила, що один день нічого не вирішує, і не варто гнівити всевишнього, який уже й так достатньо наслав кари небесної на їхнє село, вірніше на те, що від нього зосталось: вісімнадцять хат, які зажурено пригорнулись одна до одної біля лісосмуги. Безперспективна Закопаївка вже давно жила за своїми законами, які часто не співпадали ні з законами загальносуспільними, ні з божественними. Не було у жителів одностайності і щодо назви свого села. Одні в при заповненні документів писали у графі «місце народження» - село Закопаївка, інші – с. Закопайці. А, окрім того, село мало іншу, неофіційну назву – Злодіївка. Кажуть, за прадавніх часів цар виселяв сюди каторжників і злодіїв з усієї імперії. Тож за закопаївцями закріпилася слава, як про людей сварливих, злющих, злодійкуватих і лукавих. Хоча такі риси більше проявлялися у взаємовідносинах з іншими, а між собою вони ворогували дуже рідко. Бо більшість жителів були зв’язані між собою родинними, кумівськими та сватівськими узами, а в цілому село являло собою конгломерат трьох родин Волощуків, Вергунів і Пасічнників. Від них походили кілька другорядних родовідних гілок. Тож як не крути, а цей невеличкий степовий хутірець жив однією сім’єю, де і сум і радощі були спільними . В той час, коли чоловіча спільнота біля шинку Михайла Волопаса вирішувала проблему чи дозволяє православний катехізис працювати на пречисту чи ні, в родині Павла Волощука готувалися до святкування 60-річчя глави сімейства. Павло сорок літ працював механізатором і тепер мав іти на заслужений відпочинок з пристойними пенсійними виплатами, чого в селі досягти міг далеко не кожен. Тож готувалися відзначити цю подію з розмахом. Продуктів закупили вдосталь у райцентрі, бо там все таки ціни нижчі, а спиртне – у Михайла Волопаса, з чого той мав непоганий зиск, а місцеві лицарі зеленого змія змушені були терпіти триденну похмільну спрагу, поки тривав процес виготовлення нових запасів саморобного зілля. Зарізали десяток голів птиці, навезли всього, що вродило на городі та в саду, запросили музиканта з сусідньої Макіївки та й стали чекати того понеділка. Незважаючи на відособленість від зовнішнього світу, Закопаївка вважалась цілком самодостатнім селом, в якому були свої шевці, слюсарі, перукарі, телемайстри, ветеринари, кравці, медики і т. д. А от своїх музик тут не мали. Навіть незначні події в Закопаївці відзначали всім селом. І якщо врахувати, що з райцентру на ювілей Павла мали приїхати півтора десятка родичів, то в цілому страв готували на півсотні чоловік. Та не так сталось, як планувалось. По обіді, напередодні пречистої, коли в родині Павла завершувались останні приготування, село облетіла звістка: помер Мирон, який весь вік працював екскаваторником, сім’єю так і не обзавівся, а, вийшовши на пенсію, захворів та й доживав віку біля сестри Галини та її чоловіка. Поважали Мирона в селі за його працьовитість і безвідмовність в роботі. Багатьом фундаменти під хлівці та підвали виривав своїм екскаватором. чимало різного сміття з сільських дворів вигорнув, більшість могил на сільському цвинтарі теж були викопані його екскаватором. А от, щоб викопати останній притулок для Мирона, сільському старості Закопаївки Дмитру Кардану довелось обійти все село. У всіх, до кого він звертався, були причини для відмов начебто й поважні. Одним просто нездоровилось, у інших були невідкладні справи в райцентрі або в полі, а в третіх саме в цей день прихворіла корова, або коза. Врешті решт копачів довелось найняти знову ж таки з сусідньої Макіївки, куди їздили за батюшкою та півчими. Тепер перед закопаївцями виникла нова дилема: куди йти того понеділкового дня: на похорони Мирона чи на іменини Павла? Вирішили, що спершу всім селом підуть на похорони, а звідти – на ювілей. Отож обідньої пори похоронна процесія вирушила з двору Миронової сестри на сільський цвинтар. Попереду ніс дерев’яного хреста сільський пастух Тимко Перебийніс. Коли підійшли до кладовища, небо захмарилось, повіяв сильний вітер. Саме він зірвав кашкета з Тимкової голови і покотив його, немов колесо, поміж могил. Тимко кинувся доганяти свого картуза, подалися вслід за ним і ті, хто ніс вінки, а дізнавшись в чому справа, вилаялись та й попрямували до викопаної ями навпростець, оскільки порядок процесії вже було зруйновано. Доки чекали, як підійдуть батюшка з півчими, баба Дуська Вірьовчиха, яку в селі звали Іпатівною, а більшість просто Патівною стала сякатись у картату хустку прямо біля труни, причому робила це так голосно і непристойно, що хрестоносець Тимко вилаяв її так, як лаяв найвредніших корів у сільській череді. Похоронний ритуал так би й завершився благополучно, якби той же Дмитро Кардан не надумав виступити з траурною промовою. Сільським старостою його обрали випадково. Просто на цю громадську посаду не було альтернативних кандидатур, а промовляти і проповідувати Митько дуже любив, за що отримав вуличне прізвисько Торохтун. Цього разу, виступаючи біля могили, він заліз у такі словесні нетрі, з яких не міг ніяк виплутатися. «Дозвольте висловити сім’ї покійного щире співчуття і побажати їй…» А от що саме треба бажати сім’ї, якої в покійного Мирона ніколи не було, Дмитро придумати ніяк не міг і завершив свій виступ знову ж таки двозначною фразою: «Спи спокійно, дорогий товаришу, ти цього заслужив». Та учасникам процесії було не до роздумів, якої саме смерті заслужив Мирон. З кладовища поспішили до оселі його сестри на поминальний обід. Провести Мирона в останню дорогу на цвинтар пішло півтора десятка чоловік, а за поминальний стіл сіло втроє більше. Поїсти і випити зібралися одинаки, сільські пияки, бомжі та різний підозрілий і непевний люд з сусідніх сіл Макіївки, Маринівки, Лугового. Після третьої чарки дехто взагалі забув, ради чого прийшов сюди і балакав про що завгодно. Льоха Вергун, вдівець передпенсійного віку, розпочав першим: - Позавчора гроші за здане молоко одержав – триста гривень. А сьогодні тільки сотня залишилась. За випас плати, за утримання автотранспорту – плати, а ще за пальне, за корми, за воду – одні розтрати… Після того, як пішла на той світ перша дружина, Льоха кілька разів пробував одружуватися, але всі жінки тікали від нього через надмірну балакучість і жадібність. Мав у своєму господарстві чотири корови, двоє свиней, півсотні курей і качок, доглядати за якими примушував жінок, які відважувались тимчасово виходити за нього заміж. Про його жадібність в селі розповідали легенди. Казали, нібито одного разу Льоха зайшов до сільського магазину, щоб купити шнурки до черевиків, а через півгодини повернув їх продавцеві, бо, мовляв, дорогою він знайшов шнурок, а йому якраз одного і не вистачало. А Мотря Левада, яка деякий час була його дружиною, розповідала таку сцену. Приніс одного разу Льоха цукерок, дав своїй дочці, а Мотриному синові заявив: «У тебе є батько, нехай він тобі ласощі купує». Тоді Мотря оперіщила Вергуна держаком сапи, забрала хлопчика та й назавжди покинула його двір. А Льоха після того збаранів ще більше. Порався біля своїх корів і птиці від зорі до зорі, по вихідних навідувався до райцентру, накупляв харчів та цигарок на тиждень та все скаржився на дороговизну, убогість, безгрошів’я і нікудишнє здоров’я. Ось і цього разу Льоха продовжував перераховувати свої затрати, в черговий раз доводячи, що саме він є найбіднішою і найхворобливішою людиною не тільки в Закопаївці, а й в усьому світі. Людей передпенсійного віку, таких як Льоха Вергун, у селі нараховувалося десь більше десятка. Більшість з них стояли на обліку в районному центрі зайнятості, одержували якусь там допомогу по безробіттю, дехто утримував корівчину та птицю, дехто потай працював посезонно у фермерів з сусідніх сіл, інші здавали до приймальних пунктів металобрухт, пляшки, макулатуру, горіхи та з того й жили. А всі разом чекали того дня, коли, нарешті, поштарка Дмитрівна принесе їм у двір першу пенсію. Одним до цієї доленосної події залишалось чекати ще п’ять років, іншим чотири, три, два роки. І саме ці роки тягнулись нескінченно довго. Льоха саме перераховував всі побутові дрібниці, на які витратив одержані за здане молоко гроші: олію, перець. мило. одеколон, як гостроязика Дуся Патівна зупинила той перелік єхидним зауваженням: «А чому ж ти не включив до свого списку затрат ще й ті яйця, які возиш на «біржу» у райцентр, щоб там тобі продовжували виплачувати допомогу по безробіттю?» - А це вже не твого розуму діло, - відрубав Льоха та й замовк, бо вступати привселюдно в суперечку з Патівною в селі ніхто не наважувався. У словесних двобоях з односельцями, які влаштовувались мало не щодня на ранковому вигоні худоби, її не переміг ще жоден з закопаївців. Лайливих епітетів, зворотів, ідіоматичних виразів і фразеологізмів Патівна знала стільки, що з нею могли позмагатися найкрутіші матюжники світу. Проголошувати свої лайливі тиради на громадському тирлі вона могла по півдня, тримаючи на спині мішок з травою. Послухати відбірні матюки і прокляття збиралося пів села і навіть пастухи з сусідньої Макіївки приходили вивчати той словесний досвід, який згодом застосовували при випасанні корів. Лайка з уст Патівни нагадувала молитву самому дияволу, і чимало тих, хто насмілювався вступати з нею в суперечку, втікали з поля бою зганьблені, присоромлені, морально і психологічно знищеними. На іншому кінці поминального столу торохтів невгамовний Митько Кардан. Особливими розумовими здібностями цей чоловік не відзначався, але він мав здібність слухати і запам’ятовувати, як говорять інші, а згодом видавати чужі думки, як власні. Отож, громада зваживши як розумно проповідує цей чоловік, та й обрала його за сільського старосту. Та Митько свою діяльність звів до повсякденних просторікувань як було колись і що він планує здійснити в майбутньому. А сьогоденні проблеми села його не цікавили. Він взагалі жив у минулому, або ж у майбутньому часі, але аж ніяк не в теперішньому. На цей раз Кардан викладав свою версію походження Закопаївки, ніби то почуту від прадідів. Розповіді про переселенців – каторжан, стверджував Дмитро, вигадали сусіди – макіїївці, закляті вороги закопаївців. Насправді ж село заснував козак Закопай, а прізвище таке отримав, бо замість того, щоб збудувати у селі церкву, десь в цих місцях закопав чимало золота, чим дуже прогнівив всевишнього. Прізвище Закопай назавжди зникло з сільських родовідних списків, бо синів у того козака не було, а доньки про закопані скарби нічого певного не знали. Вже не одне покоління закопаївців шукало ті скарби, звісно ж, без будь-яких результатів. Але розповіді про пошуки передавались від старших меншим, з кожним роком, обростаючи новими подробицями і доповненнями. Ті спогади перервав дід Іван Незграба, який пригадав, коли вони востаннє всім селом отак збиралися, щоб поїсти, попити, погомоніти. По тих словах, кожен потай подумав: покійника вшанували, пора вже вирушати на іменини до Павла. В Закопаївці років з двадцять вже ніхто не одружувався, не народжувався, нікого не проводжали на службу в армію, а єдині події, які тут відзначали всім селом, були похорони та іменини. А що цього разу і похорони, і ювілей та ще й пречиста співпали в один день, нікого особливо не хвилювало. Тож незабаром ті ж самі гості вже сиділи за столом у подвір’ї Павла. А через годину за столом вже лунало: «Чоботи ви мої, наробили клопоту ви мені…» Гуляння продовжувалось до глибокої ночі і завершилось грандіозним скандалом між Кузьмою Бовкуном і знаменитою Патівною. Кузьма Бовкун один з не багатьох, кому в Закопаївці вдалося дожити, як тут говорили, «до пенції». Більшу частину тієї «пенції» Кузьма пропивав, дещо перепадало сину з невісткою, з якими жили в одній хаті. Себе Кузьма вважав наймудрішою людиною в селі, повчав і давав поради кожному, хто потрапляв йому на очі, приводячи приклади зі свого життя. Притчі, розказані ним, дехто з односельців давно знав напам’ять, та Кузьма наполегливо продовжував наполегливо свої повчання, менторські проповіді і філософствування. Тривалий час він працював постачальником, експедитором, багато їздив по світу, і більшість його розповідей були про пригоди, які траплялись в дорозі. На яку б тему у присутності Кузьми не говорили, заключне слово і висновки завжди були за ним. Втім, розмов на дві теми у своїй присутності він терпіти не міг: це коли йшлося про футбол, або ж про розведення голубів. Той, хто мав необережність висловлюватись з цього приводу, поповнював список запеклих ворогів Кузьми. А ворогів тих у нього було половина села. Патівна в тому списку була першою. Як розпочалася сварка між ними на іменинах Павла, ніхто не пам’ятає. Учасники застілля звернули на них увагу лише тоді, коли Бовкун обізвав Патівну повією, а вона його старим смердюхом та імпотентом. В їхній діалог втрутились брати Микола і Федір Пасічники, обоє кремезні і непитущі, які виконували на сільських застіллях функції відповідальних за дотримання порядку. Отож Кузьма змушений був залишити поле словесного двобою з Патівною переможеним, зганьбленим і присоромленим. Наступного ранку біля худоби поралися одні жінки, а чоловіча половина села вилежувалася або ж похмелялася біля самогонної «точки» Михайла Волопаса. Саме йому першому передавав свій вчорашній діалог з Патівною опохмелений Кузьма Бовкун. При цьому він здійняв такий лемент, що з сусідніх дворів почали висовуватись заспані пики, всіх цікавило, з ким це там з самого ранку Кузьма лається. Антон Продайвода, який проходив вулицею, подумав що лайка стосувалася Волопаса, і рішуче втрутився в монолог Кузьми: - Ти чого це зранку накинувся на чоловіка? Чим він перед тобою завинив? А коли виявилося, що Кузьма просто повторював свій вчорашній лайливий монолог на адресу Патівни, випив сто грамів і приєднався до кола традиційних слухачів проповідей Кузьми. Ось такі події відбулися того літа, на пречисту. А оскільки дні народження і похорони в Закопаївці траплялись не часто, то село готувалось знову поринути сіру рутину буденщини. До святкування чергового ювілею залишалось чекати ще півтора місяці…
Оце так відірвалися! Як легко і красиво Ви зуміли розповісти... З першого слова - захопилася, а з другого абзацу вже бачила живу картинку, ніби сиділа в кінозалі.
ТАК! Оповідання справді реалістичне. Мені приємно подвійно, бо до гарного твору додається те, що це мій земляк, і не просто земляк, а вчитель (читав історію в школі). Дякую Олександре Семеновичу, за гарний твір!
У мого однокласника Сергія Журавського бабуся із Баштанки,він часто розповідав про свої поїздки,от і запам"яталася гарна "кавунова" назва.
Розповім одну історію із життя,може використаєте десь. Жили в селі дві сім"ї, не зовсім поряд,а десь через кілька хат,віку вже немолодого,пенсіонери. І жили б спокійно і далі,якби не сталося сварки між чоловіками. А однієї ночі в однієї сім"ї сталася пожежа. "Друг" проснувся рано,ще до світанку, і побачив,що десь горить поряд,а коли зрозумів,що то у його заклятого товариша,то сказав :"То у Івана горить? То нехай собі горить!"
Може бути. Баштанці гарні люди, але бувають винятки.
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
kraynyuk46:Так, зло і підлість трапляються серед людей. Але, на мою думку добрих, чуйних людей більшість. Вони підтримають і допоможуть. Треба вірити в к
Перша пречиста того літа випадала на понеділок, тож чоловічий гурт, який зібрався напередодні в Закопаївці біля самогонної «точки» Михайла Волопаса жваво обговорював актуальну проблему: чи працюватимуть люди того дня, чи ні. Половина запевняла, що більшість таки працюватимуть. бо на полях і городах ще стільки збіжжя незібраного – впоратись би скоріш до осінніх дощів. Щодо порушення православних канонів, то приводився традиційний в таких випадках аргумент: такий гріх, як праця в святковий день, Бог завжди простить. А свят державних і релігійних за рік скоро вже буде більше, ніж робочих днів. Інша ж половина, навпаки доводила, що один день нічого не вирішує, і не варто гнівити всевишнього, який уже й так достатньо наслав кари небесної на їхнє село, вірніше на те, що від нього зосталось: вісімнадцять хат, які зажурено пригорнулись одна до одної біля лісосмуги.
у Вас 
1
