…Ранок. Люблю ранки, коли прокидаєшся не від того, щоб бігти на кухню, продираючи на ходу очі і обпалюючи тільки вчора зроблений манікюр сірниками, запалюючи вогонь і ставлячи чайник, а від яскравого світла у вікні. Бачиш не дахи будинків, не викиди з труб підприємств, не автомобілі і не рекламні бігборди, а небо. Таке безмежне, чисте і безкрає. Замислюєшся, а скільки ще людей в цю мить дивиться на нього. Або ні. Думаєш чи він помічає цю красу за щоденними клопотами. Чи нагадує воно йому щось… мене, мої очі. Мені часто кажуть , що мої очі прозорі, без кольору, без дна. Як небо після дощу. Якби люди могли читати думки по очах, то мабуть нам би було набагато легше порозумітись. Розуміння. Складна штука. Так не хочеться виринати з-під теплої ковдри, там наче свій маленький світ, який контролюєш тільки ти. Але потрібно. Ці очі. Кицька нахабно видерлась мені на живіт і заглядає. Кожне живе створіння хоче уваги. Мало того – ніжності і ласки. Погладиш – муркає, лащиться. Пішли мала. Будемо щось снідати. Нам багато чому можна навчитися в тварин. Відданості, вірності, любові – як у собак. Це неймовірно. Цей інстинкт в них в крові мабуть. Незрозуміло чому люди, вища стадія еволюції так сказати, так просто і з легкістю, можуть зрадити, навіть тих кого люблять. Тварина не вміє прикидатись. Ти їй або подобаєшся або ні. Чому людина змінює за день сотні масок, роблячи вираз обличчя і свою поведінку такою як їй вигідно. Коти – приклад самостійності, мудрі створіння. Знають своє місце і нашу психологію. З’являється в потрібному місці і в потрібний час. Тримай мала. Твоя порція. За мудрість. А ось і моя кава. Ні на що не проміняю це відчуття, коли ти вдихаєш аромат свіжозвареної кави і перший ковток наче електричний струм заряджає всі мої клітиночки. Хоча…лукавлю. Я б проміняла все на твій поцілунок. Ти похапцем можеш мене десь випадково поцілувати, а мені здається що більшого щастя в цей рідкісний момент не буває. Світ. З кожним наступним ковтком він стає яскравішим. Цікаво, що відчуває людина , коли її мрії збуваються. Пам’ятаю років 10 назад я мріяла ( та й досі плекаю цю надію) про будинок з скляним дахом. Хочу бачити небо. І щоб небо бачило мене. Не хочу щоб очі були прозорі як небо після дощу. Хочу кольорів. Піду мабуть підфарбуюся. Хоча я сьогодні сидітиму вдома, але кольорів так кольорів. Казала мені одна людина, що вдача любить підготовлених. Тож мушу бути готова. Цікаво, а коли приходить вона, як втримати її коло себе чим найдовше. Вона ж може просто так, не попередивши, піти. Як кішка моя. Коли я повертаюсь з роботи і відкриваю двері, вона вибігає. Але дивно, щоразу через пару секунд чимдуж біжить додому. Напевне їй безпечно тут, затишно. Можливо і з вдачею так. Потрібно її любити, цінувати, дякувати їй за те що вона поряд. І вона нікуди не піде. Але чому з чоловіками таке не діє. Чому вони йдуть. Лебедина вірність. Утопія. Один випадок на мільйон. І дивна впевненість – цей випадок твій. Перед очима пара: дідусь з бабусею, років за 70. Вона в лікарні лежить, він прийшов її провідати. Ніколи не бачила такого, сльози на очі. Він її так обіймав, так цілував. Як ти? Якби я міг коло тебе… і притуляє так до себе, так по- хлопчачи, наче вперше коли зрозумів що вона та єдина. Так хочу. Не інакше. Не розумію вислову: краще щоб тебе любили, а не ти. Як?як можна так! Але можливо я чогось не розумію .Кожен сам творець свого щастя. Полити вазони. Я постійно забуваю їх полити. А кожне живе створіння вимагає уваги! Цікаво як діє вода них. Як на мене кава? Чи як любов? Чи як твій поцілунок. Швидкий, секундний. Про який ти і не згадаєш. Я пам’ятаю кожен. Вони живлять мене… Зайду в інтернет. Приємна ілюзія щасливого життя. Статуси, фотографії, певні вислові і побажання. Не помічаємо що тут легше спілкуватись ніж в живу. Підходящий смайлик. Пісенька на стіну. І кожен знає (принаймні думає що знає) що в тебе на душі і що відбувається в житті. Я думаю це все несправжнє. Що на душі – видно по очах. Що в житті – подзвоніть розкажіть, зустрінетесь. Це таке щастя, коли тебе слухають, коли тебе обіймають, цілують, дарують справжні квіти і подарунки! Як ми жили коли не було інтернету, коли не було навіть мобільного. В мене досі стоїть ящик листів. Сяду перечитаю зараз. Така щирість, почерк змінюється, скаче, все емоції. Мрії. Підсніжник засушений. Первісток весни… скоро весна. Нові надії. Я вже відчуваю на собі ці промені сонечка, ці усмішки на вулицях, цей свіжий теплий вітерець… Сутеніє вже. Як швидко плинуть дні. А стільки ще попереду. Життя. Це дар. Безцінний, неймовірно дорогий дар. Спішимо жити. Погляньте на небо. Воно нікуди не спішить. Завтра прокинусь від його безкрайньої прозорості. Пішли мала. Гладжу кішку. Мурчить. Все живе потребує уваги…
Ранок нового дня. Спокійний, розсудливий. Сповнений надій, добрих помислів, планів. Ми дивимося в безкрає небо. придумавши собі пояснення, що намагаємося зпрогнозувати погоду. Насправді ж, прагнемо його благословення... Головне, не розгубити думки, які воно нам посилає: все живе потребує уваги... Впродовж дня, впродовж життя...
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
ruhlyvy:Пане Артуре, я мав би Вам тут щось втішне сказати, але я ніколи не казав і не кажу того, чого не думаю. Україна не обрала Чорновола на Провідника і тим прирекла себе н
ruhlyvy:Пане Артуре, про мене геть усе - у моїх творах! Читайте і вчіться, бо в мене є чому повчитися! А у тих, хто єлей ллє навкруги, нічому не вчіться, бо вони - гірші за
у Вас 
0
