Сьогодні прокинулась від променів ніжного червневого сонечка, яке світило прямо в обличчя і тривожило такий солодкий сон… «…Ми стояли за кулісами рідної сцени і я щось замріяно розповідала Джеймсу. Він дарував мені свою незабутню хитрувато звабливу посмішку, а я ще більше розходилася розповідати про щось моєму коханому. Номер на сцені закінчився і оголошувати наступний за сценарієм ішов він, та мені так не хотілось його відпускати. Хотілось не залишатись без нього ні на секунду. Він повернувся і ласкаво заглянув в мої очі. Я «розтанула» і більше не говорила ні слова. Та він не встояв і почав наспівувати мою улюблену мелодію в його улюбленому незвичному стилі. Я ніколи не розуміла і завжди дивувалась як в нього виходить створювати такі неймовірні звуки своїми ніжними, спокусливими, жаданими та водночас такими недоступними вустами. Він знав що я живу музикою, тому йому нічого не коштувало вразити мене наповал, коли я вперше почула його. Крім того в нього був неймовірно красивий голос. Його бархатний баритон заворожував мене з першої заспіваної ноти і ми часто піддавались насолоді саме в піснях. Ми співали разом так, ніби в дуеті все життя. Це було чуттєво, емоційно, та пронизливо і ніхто з глядачів не сумнівався б що ми співаємо не текст пісні, а те що у нас в душі. Але ми не співали на сцені, зазвичай під час репетицій чи творчих поїздок. На сцені ми були відмінними ведучими між якими був контакт і якийсь невидимий зв'язок. Та коли я виходила на сцену, він завжди проводив мене поглядом вслід. Було так приємно помічати його погляд і після закінчення номеру. Хотілось не йти в гримерну переодягатись, а бігти прямо з сцени в його обійми. Того дня я заспівала майже пошепки, підхопивши його мелодію . Доки на сцені за сценарієм був запланований концертний номер, ми виконували свій за кулісами. Протягом всієї пісні ми не зводили очей один з одного. Наші погляди були заглиблені в карі звабливі очі кожного з нас. Для нас не існувало навколишнього світу, доки не закінчилась пісня і я зрозуміла що моя черга оголошувати номер. На сцену так не хотілось іти, не хотілось залишати його ні на мить. Та я швиденько зробила свою роботу і справді складалось враження, що назад за куліси я немов би летіла. Підсилювало відчуття легка довга вишнево-червона сукня, яка спадала до самої землі і розвівалась, немов у птаха в небесах. Коли я наблизилась до нього, він щось почав говорити, та я не помічала цього. В голові в мене були зовсім інші думки. Я прийшла до тями лише тоді, коли він тричі повторив моє ім’я і знову посміхнувся своєю неймовірною усмішкою, яку я так любила. Виявилось, що ми повинні виходити на сцену та оголосити останній номер за сценарієм. Фінал концерту був вражаючим і ми залишились на сцені разом з усіма артистами. Та коли плавно та поважно опустилась куліса ми відчули насолоду, таку яку відчуває артист, коли він «на ура» відпрацював черговий концерт. Всі заметушились і розбіглись по гримерним, а ми досі залишались за кулісами біля старого шикарного чорного рояля. Ми не говорили нічого. Ми мовчали…мовчали разом…і раптом, мовчання перервав Джеймс, закривши мені очі рукою: «Зачекай,потерпи. Не відкривай очей!». Через мить переді мною з’явилась невеличка червона подарункова коробочка обтягнута білою шовковою стрічкою з білим великим бантом на кришечці. Він знав, що я все життя обожнюю червоний і білий кольори. - Вибач, що так пізно. Не хотілось вітати тебе в тому галасі. - майже прошепотів він своїм неймовірним, проколюючим серце голосом. Та я була настільки приємно шокована, що ледве змогла видавити з себе: - Ти…ти…дякую… Затамувавши подих я обережно відкрила коробку: - Неймовірно… - прошепотіла з захватом я. - З Днем Народження, Кіра. - Він сказав це настільки ніжно, що я змушена була відірвати погляд від коробки наповненої білими неземними цукерками в кокосовій стружці, які огортали якусь маленьку червону подарункову скриньку. Я поглянула йому прямо в очі не вірячи, що це справді зі мною відбувається. Та він спробував знову звернути мою увагу на подарунок переводячи погляд на коробку і я прийнялась доставати між цукерок червону бархатну шкатулочку. Як виявилось, в ній був кулон. Сніжно-білу перлину огортало моє улюблене виблискуюче біле золото. Прикраса була настільки чарівна, що я втратила дар мови: - Тобі подобається? – з надією в голосі запитав Джеймс. Та я,тільки, в захваті кивнула головою, розглядаючи неймовірну красу прикраси. В цей момент він забрав кулон з моїх рук і акуратно припіднімаючи моє волосся одягнув його на мою шию. Відчувши дотики його рук, я закрила очі та не вірила в своє щастя і знову розуміла, що у нас немає майбутнього. Стіна між нами буде все життя і все що залишиться це спілкуватись, як партнери, але нажаль…не як закохані. Та в ту мить я відчула солод цукерки біля своїх губ. Вона була неймовірно смачна, а особливо з рук Джеймса. Розсмакувавши цукерку я розплющила очі, та не встигла мовити і слова, як відчула ніжні, гарячі, та неймовірно жадані вуста. Я піддалась, закривши очі і «летючи вище небес» від насолоди. Це був найпалкіший поцілунок з усіх які можливі. За ці декілька секунд «мурашки пробігли» по всьому моєму тілу до кінчиків пальців, кров «вдарила» в голову, немов потужний електричний струм. Ці відчуття пройняли мене наскрізь.» Того дня я була сама не своя. Мені не виходив з пам’яті мій неймовірний сон. Водночас я згадувала своє справжнє день народження і захотілось плакати, та я не змогла. Я вже декілька років не плакала, навіть якщо хотілось. Занадто довго тримала всі свої негативні емоції в собі, щоб не створювати дискомфорт іншим. І тільки одна людина знала все те, що творилось в мене в душі – Берта, моя вірна подружка Берта…тільки вона знала про Джеймса і про те, як мені важко тримати себе в руках і не зірватись. Я звикла жити з болем, звикла бачачи своїм не дуже хорошим зором на вулиці чорнявого високого підтягнутого хлопчину, ловити себе на думці, що я вже п’ятий місяць поглядом шукаю його…Джеймса. Його незабутній запах і ніжні дотики назавжди виточені у моїй підсвідомості, а його звабливі очі і спокусливі вишневі вуста – у моєму серці. Час не лікує, він допомагає звикнути жити з болем. От і зараз я відчуваю біль, та його залікувати не можуть ніякі роки , а тільки той омріяний поцілунок, який сниться кожної ночі вже протягом п’ятьох місяців. Ще трішки і здається, я почну сходити з розуму, бо кожної ночі мене чекає те саме, біль від того, що мої сни нереальні, хоча здаються реальнішими за життя…
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
leskiv: Правдиві Ваші слова, пані Катерино. Та я, на жаль, розчарувалася не тільки в своїй рідні в Росії, але й в сестрах в США. Ті також зайняті лише своїми собачками, а на наше горе їм глибоко начхати. І це
karas: Релігію придумали люди , бо Бог хотів щоб люди просто вірили в Бога життя , в Бога Творця , бо Бог є і незмінний , а релігії міняються як і всі традиції і обряди , але в кожного на жаль , своя правда
ivanpetryshyn:Висоцький писав: "зручну релігію придумали індуси"... Поміж усіх поетів росії, він був- правдивим і правильним, хоч і грубим. А, щодо того, що ви з ними погоджуєтеся, то- це ваше право. В
та
у Вас 
0