ПОВЕРНЕННЯ (II)

       Десь біля дев’ятої години пролунав дзвінок у двері. Катерина підскочила до них.
– Хто?
– Я, Олег.
       Зітхнула. Відчинила. 
– Привіт. Як ти? Забрала сумочку?
– Ні. Я вчора після того, я ти пішов, заснула й прокинулася вже сьогодні вранці. Я не знаю, чи приходив Влад. Він і на дзвінки не відповідає. Ходімо до гостьової, а то тримаю тебе ледь не на порозі.
– Як ти себе почуваєш?
– Та не дуже. Добре, що ти прийшов. – Промовила з кислою посмішкою.
– Катю, збирайся. Я – за автівкою. – Рішуче сказав хлопець.
– Гаразд.
       Десь хвилин за п'ятнадцять вони вже сиділи в салоні «Ауді». Машина рушила. Майже наприкінці міста, на одній з доріг приватного сектора автівка раптово зупинилася. Олег спробував завести її. Не вийшло.  
– Зараз я подивлюся, що там. Не хвилюйся. – Сказав хлопець, відкриваючи дверцята.
– Я теж вийду. Щось мені тут душно.
– Що у вас сталося? Зламалася? – Запитала одна з жінок, що сиділи на лавці.
– Та начебто. – Відповіла їй Катерина.
– А куди їдете?
– За місто, до закинутої ткацької фабрики.
– Ой, та що ж ви там забули? Вам життя не дороге? Чи не знаєте, що люди про неї говорять? – Загуторила незнайомка.
– А що Ви чули? – Щиро поцікавилась дівчина.
– То страшне місце. Воно вбиває. Точніше, не воно, а те, що там мешкає. – Почала розповідати жінка.
     Катерина пильно вдивилася в співбесідницю. «Наче, нормальна жінка. Що то вона говорить?» – подумала собі. Поглянула на інших, що вже повставали з лавки й поволі наближалися. Олег теж підійшов.
– А саме? – Спитала дівчина.
– Слухайте, я розумію, що це все може здатися вигадкою, маренням. Але не їдьте туди. Ця фабрика… Її було збудовано на могилах, на місці знесеного давнього кладовища. Кажуть, що з ненависті нечистих душ до тих, хто топчеться по останках їхніх тіл, зродилося зло. Воно там оселилося й убиває. Тому колись там і сталася пожежа, у якій ніхто не вижив. Невже ви про це не чули?
      Катерина розгубилася. Відчула, що злякалася. Не те, щоб повірила. Але розповідь жінки була, дійсно, моторошною. Особливо ж видавалася такою при тому, що вони з Олегом збиралися сьогодні ввійти до тієї будівлі.
– Дівчино, там загинув син моєї подруги. І вся його компанія. – Втрутилася інша жінка. – Вони там влаштували якусь вечірку. Останню у своєму житті. – Сумно промовила, дивлячись то на Катерину, то на її друга. – А ти оце їм наговорила. А хіба не знаєш, що воно не чіпає того, кому не відомо, по чому він там ходить. Га? – Звернулася вже до попередньої розповідачки.
– Та вона ж запитала… – Виправдовувалася та.
        Катерина не знала, що й думати. «Я ж лишилася жива! Я ж урятувалася! Та ж я про це все навіть не здогадувалася!» – Закрутилося в її голові. – «А того чолов’ягу ж прибило плитою! Наче й випадкова смерть. Але…», – засумнівалася у своєму переконанні в неправдивості розповіді незнайомки.
– Я все зробив. Можемо їхати. – Сказав хлопець. – Тільки куди?
– На все добре. – Відрізала Катерина жінкам.
Олег теж попрощався й відчинив перед нею дверцята. Дівчина вскочила до автівки. Він сів за кермо й повернувся до подруги. У його очах читалося все те ж запитання.
– Слухай, мені туди треба! Ти розумієш? Я не думаю, що це все правда.
– Та я теж, але… Якось не по собі. Я ж за тебе хвилююся. – Відповів хлопець, поклавши руку на плече Катерині.
– Їдьмо. Заберемо мою сумочку й забудемо про ту гидку фабрику.
– Невже не боїшся? А якщо міліцію підключити? Тебе ж були викрали!
– Та ти що? Скільки то проблем звалиться на мою голову! Виклики, допити! Це мені не потрібно! – Знервовано загомоніла дівчина. – А як іще мені щось пришиють?
– Гаразд, їдьмо туди, куди й збиралися.
      З вікна автівки вже виднілася будівля, до якої вони прямували. Сіра з великими чорними плямами, слідами пожежі. Фабрика була все ближче. Катерина з неохотою, але й з великою увагою ковзала поглядом по її стінах. «Скоро, зовсім скоро все буде позаду. Не треба боятися. Теж мені, міська легенда!» – заспокоювала себе подумки. «Узялися ж на мою голову ці жіночки зі своїми теревенями!» – сердилася. Молоді люди під’їхали до будівлі. 
– Ц-ц. Як же ж холодно! А грязюка яка під ногами! Тьху! – Катерина презирливо зіщулила очі.
– Та в печінках ці дощі! – Підтримав подругу Олег.
Увійшли. Дівчина скривилася. «Огидне місце… Не розумію, як тут можна було влаштувати вечірку…», – подумала собі.
– Тільки будь поряд зі мною. – Стиха попрохала хлопця.
– А-а… Моя смілива! – Посміхнувся. – У разі чого, помремо, тримаючись за руки. – Узяв її пальці у свою долонь.
– Дурень! Що ти верзеш? – Висмикнула їх Катерина.
– Та чого ти? Я ж жартую! Зазвичай, тобі це подобається…
Раптом дівчина скрикнула. Олег здригнувся й подивився туди, куди звернула свій погляд вона. На підлозі лежав знайомий йому хлопець.
– Влад? – Прошепотіла Катерина, здивована й налякана водночас. – Що з ним? – Кинулася до парубка. – Слухай… Він… Здається… Мертвий. Так, пульсу нема. – Говорила, ледь не задихаючись.
– Сонце, заспокойся. Чуєш? – Олег обійняв подругу за плечі. – Але я нічого не розумію. Чому він тут? Чому загинув? Наче, цілий. Катю, дивись! – Показав рукою вбік. – Оголений дріт і… вода. Певно, дощова крізь розбите вікно проскочила.
– Гадаєш, його вдарило током? Але що він тут робив? – Катерина випросталася. Трохи відійшла. – Невже?
     «Прийде інший… Інший! Це що, мій Влад?» – приголомшена, жахнулася власної здогадки. «А чого б він тут опинився? Що хотів зі мною зробити? Що?» – закралися до голови запитання. Не могла нічого доладного зміркувати.
– Як ти? – Олег підійшов до дівчини й вдивився в її очі. – Що з тобою? Намагаєшся збагнути? Я теж. Але… – Здвигнув плечима. – Катю! Ще один тут загинув! Ти розумієш, що це може означати? – Його погляд загорівся страхом.
– Так. – Дівчина смикнула друга за куртку. – Гайда звідси! – Різко потягнула хлопця за руку.
       Вони помчали до виходу. Стрімголов. Але величезні залізні двері з шаленою швидкістю закрилися, коли молоді люди вже збиралися перескочити поріг. Катерина вдарилася. Зойкнула. Та крикнула ще гучніше, коли побачила поряд із собою Олега з одним із засувів у грудях. Дівчина притислася спиною до дверей. Кожен вдих давався їй з болем. Мутний погляд блукав по приміщенню. Спустилася на підлогу. «Я тут… помру! Це кінець!» – стогнала в собі. Скорчилася від різкого спазму в серці. Відчула ще один. Закрила очі. Гадала, на мить. Та сталося, що назавжди.