«Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово.»
Цими рядками починається Свята Євангелія від Іоанна, і, напевно, немає людини, яка би їх не чула. Але чути і розуміти – це, на жаль, різні речі. Особливо неприпустимим є оце нерозуміння для тих, кому подаровано Творцем чи не найкоштовніший дар – дар володіння Словом, адже Слово – це першооснова і першопричина всього сущого, це – сакральна суть всіх речей і подій, це – потужна енергетика і неймовірна сила, це – наймогутніша зброя. Воно може нести у собі як спасіння, так і руйнацію, як любов, так і
ненависть, як світло, так і темряву. Не можна бавитись і загравати зі Словом, не можна до нього ставитись несерйозно, не можна його ігнорувати та зневажати, не можна його нівелювати, перетворювати у нісенітницю, порожній набір звуків чи символів, безглузду абракадабру. Це – великий гріх. І за нього доведеться відповідати. Відповідати перед Тим, Кому очей не замилиш, а Він спитає суворо, і спитає перш за все у тих, кому це Слово було подароване для того, щоб творити предивну красу, а не вичворяти брудне потворство, осявати світлом знання, а не занурювати в темряву профанації, свідчити святу правду, а не засліплювати лицемірним лукавством, віщувати глаголи істини, а не вивергати отруту ідіотизму, пригощати плодами радості, а не жбурляти лушпинням вульгарності, підносити чистоту любові, а не сіяти чорноту ненависті, прославляти велич почуттів, а не вип’ячувати гниль розпусти.
Поет – це воїн, і його зброя – це Слово. Він повинен нести відповідальність за кожне своє написане слово, адже з того часу, як він його накреслив на папері і випустив у світ, це слово уже йому не належить. Воно починає жити своїм життям, несучи те, що в нього було вкладено, значною мірою змінюючи навколишнє середовище та вибудовуючи цей світ.
Майбутнє творять не політики і товстосуми, а художники і поети, не війни та революції, а краса і мистецтво, не гроші та ресурси, а Слово і ще раз Слово.
Тому дуже гірко і боляче дивитись на сьогоднішню так звану «поезію»: на те віршомазництво, яке безсоромно витворяють сучасні літератори, на те словоблудство, яке бездумно виливають нинішні піїти, на те безглуздя, яке тупо шпурляють «неповторні
дарування».
Цікаво, а чи маститі, короновані, цяцьковані, премійовані «митці» самі читають все те, що вони пишуть, і чи бодай замислюються над тим, хто їхні «шедеври» здатен зрозуміти, і кому, взагалі, це потрібно? Напевно, що ні – ґонор не дозволяє. Зате вони дозволяють собі повчати та правити інших, забувши (а, може, і не знаючи) слова генія: «…Хай спів твій буде запахуще миро/В пиру життя, та сам ти скромно стій/І знай одно – рoeta semper
tiro(поет завжди учень).»
А чого варті молоді модерні поети-двотисячники – «майбутнє української літератури» (як вони самі себе називають)? Спаси нас, Господи, від такого «майбутнього», бо якщо це і є майбутнє української літератури, то в української літератури немає майбутнього.
Неможливо на це все дивитись і мовчати. В даному випадку мовчання є не золотом, а злочином.
Ця книга і є отаким немовчанням.
«Хроніка шостої палати» − це збірка зі 100 літературних пародій (а подекуди вже і не зовсім пародій, і зовсім не пародій) на твори сучасних українських поетів − і знаних, і юних, і волинських, і не тільки.
Цією працею волинський поет-сатирик Гнат Голка висловлює своє відношення (інколи в доволі жорсткій формі) до того, що зараз називається «сучасною українською поезією» та до тих, хто цю «поезію» робить.
Автор заздалегідь хоче зауважити, що ніяких вибачень і перепрошень нікому приносити не збирається, позаяк він служить тільки Слову, а, як уже було зазначено вище:
«Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово.»
Гнат Голка
|
та
у Вас 
0
