Відгомін втомленого дня

Повіяло холодним, не приспаним вітром. Опецькувате, сіре небо давить зимовою важкістю, змішуючи буденні думки з маленьким приморозком. Ритмічно стукають каблуки викрешуючи по ледь примерзлому асфальту пухкі іскорки снігу, вистукуючи якісь свої романси не згірш кастаньєт. Поспішаю додому. З кожним квапливим кроком у голові спалахує думка, що дорога невпинно зменшується і от-от дійде до свого логічного кінця. А мені, наче тому трішки призабутому філософу хочеться поспішати повільно – прагну добряче закутатись в липке снігове варення слабкої зими.

   І, начебто, ніякої цікавої візії не простежується в благенькій мокрій погоді, у знайомих очах одноманітних перехожих , у монотонних звуках, необтяженого важкою працею,  рідного селища. Але підбори напевне знаючи забаганки господині зумисне втомлюють ноги, тим самим сповільнюючи мою швидку ходу. Лінивими струмками хляпотить, ще вранці декорована сріблястим холодом, снігова каша. Дерева навіть не збираються вкриватись платиновими панцирами морозів, а ще не померкла осіння травичка нахабно їжачись свої чубчики по узбіччях. І тільки зрубані, ще майже живі ялинки та непомірні черги у всюдисущих крамницях натякають про наближення різдвяної казки. По ідеї, я вже навіть не поспішаю. Невагомі згадки про кумедні моменти майже промайнулого дня змушують загадково посміхатись, а подекуди навіть зриватись безпричинним сміхом. Сірі чобітки тим часом, з точністю метролога упевнено міряють звичний маршрут, тому що думки про це вже не дбають.  Вони заснули на фоні однотонного вогкого пейзажу і прокинулись у розворушеному сніжинками  ілюзорному світі.

Дітлахи наївно намагаються пустити санчата по незмужнілому снігові, а мені хочеться за звичкою «політати» на улюбленій ковзанці. Але вже біленькими метеликами з червоними краплинками розквітлих вазонів мерехтять знайомі рідні вікна. А каблуки цокають, наче швейцарський годинник, відганяючи подалі мрійливі силуети запорошених фантазій.