Ніч вже впоралася по господарству: місяць і зірки вкрашали нічне небо, ваблячи своєю недосяжністю, загадковістю і чарівністю; сни розійшлися по хатах, шукаючи собі притулок; вітер вгамувався і тільки легкий шепіт коли-не-коли, як далеке ехо, проносився над землею. Ніч затихла, принишкла і над містом розлилася дивовижна тиша, в якій ховалося щось незнайоме і неочікуване. Годинник нагадував, що вже час спати, бо зовсім скоро, через годину, народиться новий день. Сьогодні Анюта, онучка, ночувала у нас. Ритм мого життя змінювався зразу ж з її приходом. Наша дружба продовжується більше 15 років. Для нас вона, як третя донечка, найменша і очікувана. "Так, все, пора спати", - мій вердикт не підлягав суміву. Анюта вкутувалася в ковдру, підсувалася поближче до мене і шепотіла:"Ольчик, давай побалакаємо". В цих словах було скільки довіри, тепла, любові, що серцю становилось легко і спокійно. Це було сказано так, що відмовити було неможливо. І...починалася наша розмова про все: про моїх батьків, про моє дитинство, про моїх донечок, про кохання, дружбу і зраду і просто ні про що. Анюті буває цікаво все, вона тільки іноді задає питання чи вставляє в розмову декілька слів, висловлюючи свої думки. А я поринаю в світ минулого, в якому залишилося так багато щасливих і сумних миттєвостей, з якими ділюся з онучечкою. Давай побалакаємо - це, як код нашої родини. Давай побалакаємо - так колись я говорила своїй мамі. А мама вміла розповідати історії свого життя так, що перехоплювало подих. Ми з нею разом сміялися і плакали. Це були найщасливіші хвилини мого життя. Давай побалакаємо - мої діти говорили ці слова мені і моїй мамі. Ольчик,давай побалакаємо - ці слова мені шепоче перед сном Анюта. Як ниточка крізь покоління тягнеться таке рідне й тепле "давай поба-лакаємо". Я ще щось розказую Анюті чи самій собі, а вона, вже тихенько сопе, засинаючи. А я подумки запитую майбутнє: "Чи скаже мені колись правнучка, давай побалакаємо, Ольчик..."
|