ДО ВІДЧАЮ

О, відчаю!

Коли послабнеш ти?

Вже котрий день у зашморгу твоїм –

Не висковзнути – чорний сум в очах,

Шал в голові,

А серце, мов в лещатах –

Так ось вона яка розплата

За радощі, яких я не пізнав.

Кохання, - кажуть…

Де ж те раювання?

На самоті, серед гірких думок

Нестерпно жити.

Відчаю, навіщо

Твій зашморг?

Адже він не задушив – до смерті мене… а лише затис.

Навіщо? Бо караюсь я ні за що.

Все чисте – наміри мої і почуття.

Відверто все сказав, як перед  Богом

Та тільки сміх у відповідь отримав

За що мені це, Божечки, за що?

1982