* * * На скелях днів розвішано світанки. Мене ти ще сьогодні посвяти У пломінь, що горить безперестанку На протязі твоєї самоти. Ми тут. Ми стали схожими на простір. Стежина завітрилася в імлі. І стали зрозумілими до брості Усі майбутні сполохи землі. Це час, коли ще квіти не духмяні, Коли непереборна неба синь. І все, що нас освітлює і манить, Уже перетікає в далечінь.
|