сонети

Самотнiй та хмiльний, я згадував минуле.
Переливавсь печалями трунок.
У небi безлiч гаснучих зiрок
Кричали спалахом та в безвiстi тонули.

О, скiльки тих свiтiв, таких до свiтла чулих,
Зникає назавжди. Нескiнчений рядок
Нiхто не прочита. I безмiри думок
Намарне розцвiли, намарне i заснули.

А так воно i є, якщо не мати Бога.
Ми комашня тодi, що впiзнає лiхтар
В останню мить, коли уже нiчого,

Крiм смертi, що безглузда, як життя.
I я тодi душi своїй не цар,
Iз правдою не мириться буття.

***

Не кайся перед Іродом i всує,
Не розкривай душі перед юрбою.
Ти сам в собі i над самим собою,
Та з Богом, що завжди тебе почує.

А в каятті горлати алілуя
Своїм катам, що чорною рукою
Паскудять правду брудною iржею -
Остання справа. I нехай віщують

Приниження та кару за мовчанку
I суд страшний, як в них не бачиш неба.
Та душу принести, неначе бранку,
Ще й вознести царю земному требу
Себе скарати, бо озветься воля
Конем, що помирає серед поля.

***

Лягає паморозь на пересохлі трави,
Промінням сонце місто обiйма,
I чує вже знеможена зима
Квітневих радощів нечувані октави.

Лишилося сім днів до часу слави
Господньої. Здригається пітьма,
Бо гілочку верби малюк трима,
Мов перший спалах грізної заграви,

Що провістить завершення вiкiв.
Єрусалим не істини хотів,
Не відпочинку від будення злого,
За князя він сприймав Живого Бога,
Чекав меча. А Iiсус любовi
Принiс дарунки нiжно-волошковi.

В. К.

Зустрiнемось, посидимо в “Пiнгвiнi”,
А потiм у “Олесю” перейдем.
Там ще по п’ятдесят собi вiзьмем.
Тим часом вечiр зi своєї скрині

Зірки дістане, щоби темно-синє
Встелити небо. На земний едем,
Як дощ, проллється злотосяйний щем,
А в сутінках спливатимуть видіння,

Немов дива, або дитячі мрії.
Це буде потім. Поки що прийми,
Мій друже, найщирiшi побажання:
Повік тобі не втратити надії,
Втішатися путящими дітьми
I чарку пити, і не на останні.

***

Шипи троянди руки покололи.
Чом перейматись: всяк в житті бува?
Шукав кохання, а жевріння кволе
У вiдповiдь – i розгубив слова,

Слова, що здатні аж до виднокола
Зiгрiти світ, але квилить сова,
Яка твоїм перейнялася болем.
Немов приплив, намріяне сплива,

Коли кидаєш в смiттєпровiд квіти
Та йдеш у двір, де галасують діти,
Де вечір твого смутку не сприйма.
А молодятам любо гомоніти:
Їм не вiдомi смуток i пiтьма
Самотності, що серце обiйма.