в красі казковій

Ми звикли - неньки рідній поклонятись,
Ми звикли - за добро її любить,
Щодня - красою чарівною любуватись,
І щиро й ніжно – їй служити і годить.

І в цій красі казковій несказанній,
Вона вже існувала і до нас,
Була - немов принцеса на виданні,
Та блиск в очах її уже погас.

Ох, недарма вона сумною стала,
Ох, недарма душа так болісно болить,
Боги з небес - їй тихо підказали,
Що буде тяжко їй – з її красою жить.

Упродовж віків - закляті женихи,
Натиском своїм з кров’ю і злобою
Красу вели - на муки і страхи,
Та вона згорда лишилася з красою

Горе й відчай і образи в непокої,
Не скорив гординю, зникли в небуття,
А краса - мов сонце з під тучі грозової,
Вийшла сяйна - для квітучого життя.

Тепер її краса - споконвічна і свята,
Повна ласки і душевного тепла,
На свій розвиден до небес зліта,
Щоб краса - її ще краще розцвіла.