«А можна, дідусю, на Вас я зіпруся, Бо день цілий бігав і ніжки болять, А Ви ж бо сиділи на лавці й канапі, Ото відпочили, час, може, і встать».
Промовисто й сумно проблиснули очі, У посмішці вигнулись щирій вуста: «Хоч скільки на лаві я діб не сидів би, Та сила і вправність в ногах вже не та.
Згинаються ніжки, не хочуть тримати, У вихорі часу змаліла снага, Тому у знемозі на власні надійся, Настала пора вже твоя золота»,-
Сказав і заплющив всевидячі очі, Схилилась додолу в снігу голова… Отямивсь й побачив, що впасти не дала Тендітна й жертовна онука рука…
| 
та
у Вас 
0
