Ми прожили достатньо років,
Щоб зрозуміть, що вже – чужі.
І, може, йти нам поруч тіснувато?
Бо надто часто випадали геть невдалі дні,
І сліз в очах з’являлось забагато,
І, часом, так кортіло залишитися одній. Згадати все: щасливих днів було так мало,
Як сліз моїх солоних в океані.
Хіба таким своє життя я уявляла,
Коли свідомо на рушник ступала,
Коли обручка малувата стала?
Хіба таке собі буття пророкувала? Забути все? Переступити?
І далі так в розлуці жити?
Немає відповідей на запитання.
І надто вже затягнуте моє вагання.
Коли не можемо навчитися прощати,
То краще шлях самотності обрати.
| 
у Вас 
0
Гарно! Оце дід мало не втрапив у халепу! :s-