Де ростем, там мусимо цвісти

З чого почати? Навіть і не знаю.
Може, з того, що годі вічно спати:
Терпіння чаша переповнена до краю.
Що далі буде? Страшно й загадати.

Пора опам’ятатись, мій народе!
Вже досить зла і горя наплодили.
Якщо не буде завтра – дуже шкода.
Не пізно ще знайти у собі сили.

Пора прийшла рабів у собі вбити,
Страхів і вад навіки вже позбутись,
Пора в собі Людину розбудити,
Покаятись, до Бога навернутись.

Пора подумати про долю України,
Про рідний край, що стогне вже віками,
Про мову нашу ніжно-солов’їну,
Про долю, гірко вистраждану нами.

Невже ми власноручно все зруйнуєм?
На хочу вірити, що завтра в нас не стане.
Повстанемо з руїни й відбудуєм,
Здобудем волю й щастя довгождане!