Якби ж то знав...

Менi здавалось вже забувся,
Змирився з тим, давно пройшло,
Страшний той сон знов повернувся,
На серцi pану обпекло.

Сльоза бринить, туманить очi,
Стара картина постає,
Я у селi i пiзня осiнь,
Прощання з батьком настає.

Вiн притискає до грудей,
Цiлує тричi, як годиться,
Так повелось у нас в людей,
I так хотiлось залишиться.

Вже вiддалившись, озирнувся
I кинув оком в його бiк,
Молився вiн, щоб повернувся,
Щоб дочекатись мене мiг.

Не знав, що то було прощання,
Не вiрю досi, що пiшов,
Лише в душi гiрке зiзнання,
Що не побачу його знов.

Мiж фотографiй, бiля лiжка,
Останнiй лист його висить,
А бiля нього чорна стрiчка,
Неначе плачить i кричить.

Неначе б"є, неначе ранить
То найболючiше в життi,
Хто пережив, -той не обманить,
Повiрте напiвсиротi.

Його нема, та вiн все з нами,
Садок батькiвський ,це вiн теж,
Маленька хата з димарями,
Де пiвень-птах -не розбереш.

У щепах вiн, якi сумують
I cмак плодiв - напiвгiркий,
Вони ростуть ,вони квiтують,
Нагадують нам про батькiв.

Життя людей вiд батька - сину,
Так обновляється весь рiд,
Але ножем пiдступно в спину,
Не зрозумiть цього, як слiд

Чом так жорстоко i невчасно,
Кидає доля виклик свiй?
Це так болюче, це так страшно,
Застати дiм напiвпустий.

Так, я збираюся в дорогу,
Себе вже вкотре запитав,
Чим винуватий перед Богом?
Якби ж то знав, якби ж то знав...

Буенос Айрес (Аргентина) 1998 р.