"дeв'ять лeлeчниx "щoсь"

Бачите, так складається, що людину надихає створювати Щось те саме Щось. Різні події, різні емоції служать цьому. А суть свідомості, вірніше у тому, як ти сприймає ті чи інші речі, як ти їх обмірковуєш, як ти їх подаєш у вигляді слова. Кожен автор прагне донести переживання героя у творі, коли тим героєм є прихований Я. Бо все, що народжується, народжене з глибини душі.
Та особисто моя свідомість переформувалася в напрямок позитиву. Тобто будь яка річ, подія…. Набуває світлого почуття та враження.

Отже перше речення - «присвячую всiм українцям,щo загинули в дoрoзi»

Певно тим, котрі загинули присвята ні дочого, бо вони ж загинули. А от тим, котрі живуть у пам*яті автора, і просто живуть набувши нової форми життя – смерть, присвята то є справжнє свято. Бо так вони відчувають себе справді живими у пам*яті автора.
Тому краще нехай буде – прис*ячується всім(українцям), котрі в дорозі.
Адже саме так їхня дорога стає дорогою у вічність і набуває у кожного читача особисте розуміння, а саме слово - дорога стає заміною слову - загинули, набувши значення пам*яті та життя.

Зібралися лелеки у дорогу,
Уже не спалося зорі тоді,
Земля кувала вранішню тривогу
У кожної лелеченьки в душі,
Неначе ковалі….
Журбу кував коваль –
Ще трішки… вийшло…. Ось….
Тривога залишила «рідний дах»,
Аби знайти у світі Щось.
Подумав хтось….
Зібралися лелеки у дорогу,
Тривога викувана аж блищить,
Щось схоже так на долю,
Що малювала шлях для кожної із них.
Один – дев*ятьом – кожній птасі,
Яким судилося знайти дорогу в межичассі
Вічного Життя, куди вело їх щось
З рідного буття...