А волки гораздо добрее людей,
Намного порядочней в стае.
И, ради местечка себе потеплей,
Друг друга они не съедают…
И людям учиться пора бы у них,
Не прятать оскал лицемерно,
И не предавать ради целей своих,
Живя, как шакалы и стервы...
А волки – они человечней людей.
Их верность не купишь деньгами...
И, жизнью отважно рискуя своей,
Не страшно им быть вожаками.
А люди, увы, прогибаться спешат,
Вкус денег нутром ощущая...
А волки растят настоящих волчат
И слабость себе не прощают...
А люди людей называют зверьми,
Не зная, что звери, возможно,
Друг друга в сердцах обзывают людьми,
Сильней обозвать невозможно...
Ведь люди мечты предают и друзей,
Им рабство свободы дороже…
А волки гораздо умнее людей.
Их зайцев доход не тревожит…
Не смотрят в медведя они кошелёк
И не голосуют за белок.
А вот человек зачастую жесток,
Ведь жаден, завистлив и мелок.
В толпе одноликой, в безумной толпе –
Людей, что похожи с волками,
Не встретить, ведь в жизни они и в судьбе
Остались себе вожаками.
От мнений зависеть чужих и идей –
Ну разве же это не пытка?
Вот волку тепло от волчицы своей,
А людям от золота в слитках...
|
Вовки людей, таки, мабуть добріші,
Порядніші у дикій вільній зграї,
Бо місць заради, що собі тепліші,
Ніхто подібних досі не з’їдає…
Пора б і людям вчитися у них,
І не ховаючи єхидного оскалу,
Без зрад для цілей, задумів своїх,
Не жить, як стерви, гади і шакали…
Вовки, гадаю,– людяніші нас.
Їх вірність – не ціна грошей мішками…
Життям рискуючи з відважністю не раз,
Не страшно їм ставати вожаками…
Прогнутись люди, жаль, біжать, спішать,
Нутром на смак купюри відчувають…
Вовки ж ростять справжнісіньких вовчат
І слабкості нікому не прощають…
А люди часто звуть людей звірми,
А звірі, певен, це цілком можливо,
Звуть один одного неприязно людьми,
Погодьтеся, що гірше – неможливо…
А люди зраджують сподіванки ще більш,
І рабство волею на боки всі ворожить…
Вовки ж за людство значно розумніш:
Їх зайців статок зовсім не тривожить…
І в гаманці не дивляться ведмежі,
І вовк за білок чомсь не голосує.
А у людей жорстоких – інші межі,
Зависні, підлі, жадібні між суєт…
В безумній, знеособленій юрбі
Людей, зі схожими за рисами з вовками,
Нема, в житті, бо в долі, далебі
Вони в собі лишились вожаками…
Чужою думкою залежними – є ниці,
Хіба ж – не мука і хіба – не клітка?
Адже тепліше вовку – від вовчиці,
А не, як людям, - золота у злитках…
|
у Вас 
