Так часто світ сплітає у вінок Непоєднане – віру та зневіру, Життя яскраве – існування сіре, Бездумність і шалений вир думок. Сліпучий промінь тне небес блакить, На світло дня лягає темінь ночі І чорним круком дивиться нам в очі, Тамуючи за снами ненасить. Гірський струмок, напившись досхочу, Зринає враз стосильно й стоголосо І розриває плоть землі в покоси, Задобрюючи бога від дощу. І холод зим роз’ятрює вогонь Гарячих душ, залюблених у волю, І біль душі вчимось зціляти болем, А самоту – теплом своїх долонь. В безсиллі часто зроджується сила, Що вісь земну спроможна відхилить, І все життя у пам’яті злетить У мить одну, як смерть розправить крила… Незнані досі задуми Творця, І неосяжність світу незбагнена. Тече життя, мов кров по наших венах, Тече життя без спину, без кінця…
|