Самотня стою під зажуреним небом, Розхристані думи рояться в мені. Іду по дорогах, де світле з ганебним Сплітаються міцно в клубок веремій.
Вдивляюся в лиця, читаю їх душі По світлі, яке випромінює з них. Я там відшуковую те невмируще, Яке залишає у вічності штрих.
А я – що залишу? Яке моє світло? Кому воно зможе осяяти шлях? Я ж навіть не знаю, чи мої молитви Захоче почути Господь в небесах.
Душа, у тілесні лещата закута, Самотньо блукає по грішній землі. І навіть в шуканнях одвічної суті Так легко згубитися може в імлі.
Буває, нестерпно важким є на плечах Той хрест, що собі я обрала сама. Життя моє часто нагадує втечу Від власно придуманих ролей-оман.
Світитися буду! Хоч світла бракує У світі людському, по вінця облуд. Я всі свої рани любов’ю лікую, Душі не дозволю впокоритись злу!
Розхристані думи, поснулі бажання Зберу у кулак і гайну в далечінь, Де в променях сонця, колись на світанні Позбудусь навіки усіх потрясінь...
|