Подорож у майбутнє

Мандрували козаки курним чорним шляхом,

Та й зустрілися в степу із ворогом-ляхом.
Чи то лях, чи може ні, та коли скрутили,
Каже: «Все зроблю для вас, що б не попросили.
 
Можу сала і ковбас, можу і горілки,
Можу кожному із вас - молоденьку дівку,
Або хату і коня, в позолоті зброю,
Таких-сяких марципанів без ліку, як гною!»
 
Враз хотіли посікти брехуна “в капусту”,
Бо не здатні козаки на таку розпусту.
Пошкребли потилиць трохи, далі митикують:
«Воно б можна й подивитись дивину такую.
 
Як не бреше вражий син, то нехай дістане,
Перш за все, ковбас та сала, ну і марципани,
Ще б горілки не завадить, тільки не багато,
Ну так, може, кварту-другу, чи то й жбан, на брата.
 
А про дівок, волоцюго, та про всяке інше
І не думай заїкатись, щоб не чули більше!
Ми ж на Січі! Як про це братчики прочують,
То киями привселюдно в смерть залупцюють!»
 
Згода. Вирішили так: час перепочити,
Коли цей не бреше дідько, ще й перекусити.
Той крутнувся кругом себе, завив, як собака,
І до ніг усе поклав притихлим казакам.
 
Козарлюги всі хоробрі, в бувальцях бувалі,
Але вуса й оселедці дибки повставали!
Оце тобі вража сила! Це не лях-вояка
І не турок там якийсь, мабуть – вурдалака!
 
Постояли якийсь час, потряслися трохи,
Вже хотіли дременути, як отії блохи,
Гордість все ж своє взяла. Чого там боятись?
Посідали кругом жбану, давай причащатись.
 
Потягли по одній, другій – хоробріші стали,
Далі вже у хід пішли ковбаса та сало.
Все ж ізкоса поглядають на біса. Іще б пак!
А той собі зуби скалить, ніби пришелепок.
 
Як на доброму обіді хлопці розгулялись
І до того вовкулаки з п`яну вже чіплялись:
«Покажи, нечиста сило, що іще ти вмієш,
Не таке, як ці дрібниці, ну, сам розумієш.
 
Ось, напиклад, щоб усі, хто отут присутній,
Та й потрапили відразу, скажімо, в майбутнє.
Подивитись би хотілось, як там будуть жити,
Ми їм зовсім не чужі – вони наші діти.
 
Десь, так, в Київ, не на довго, в сторіччя двадцяте.
Певно там уже навчились добре працювати,
Горя, мабуть, і не знають, купаються в салі,
Ти ж нас тута почекаєш, від гріха подалі.»
 
«Згода, хлопці, подивіться на своїх потомків,
Та назад лиш не тягніть повнії котомки.»
Повернувся, раз крутнувся, хрюкнув по-свинячі –
Зникли наші козаченьки, що ні хто й не бачив.
 
* * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * *
 
Час іде, сідає сонце. Повернулись браття,
Сіли тихенько у коло, розвели багаття.
Засмутились козаки, щось під ніс бурмочуть,
Буйні голови схилили, не підводять очі.
 
«Ну, то що? - питає клятий, - як вас зустрічали?
Де гостинці, покажіть. Чим там пригощали?»
Мовчать та сопуть у вуса – в рот води набрали,
Не прийдуть ніяк до тями, так погостювали.
 
Оговтались запорожці, сперечатись стали,
Щось нарешті порішили, біса підізвали:
«Якщо хочеш ще пожить, зробиш добру “чайку” ти,
Нам постав її на морі, та й іди під три чорти!
 
Чули ми, якийсь Колумб, хай йому ікнеться,
Відкрив, кажуть, Новий Світ – Америка зветься,
А Колумб той прожива в цьому часі, з нами,
Може він іще не вийшов в море кораблями?
 
Добре людям жити там, в Сполучених Штатах,
Попливемо зараз ті Штати відкривати,
Поки десь там цей Колумб ніжиться на ложі,
Ти, давай, чаклуй мерщій, випередим може!»