Байка "Ведмідь і Мураха"

Одного разу причвалав Ведмідь на берег річки,

Щоб спрагу люту втамувать, напитися водички,

Аж бачить: течія стрімка несе-везе Мураху

І так кружляє і трясе і бовтає невдаху,

Що бідний сам до бережка ніяк не добереться,

Ще трохи й виб’ється із сил та зовсім захлинеться.

Ну, а Ведмідь, хоча й від’їв мордяку страхітливу,

Але натуру добру мав і вдачу незлобливу:

Комашці згинути не дав, пошкодував бідненьку,

Підставив лапу малюку і витяг на сухеньке.

Зрадів, під ніжками Мураш тверду відчувши землю,

І чемно низенько вклонивсь добродію своєму:

-  Спасибі, янголе ти мій, не дав бігме пропасти,

Дай Боже щастячка тобі, здоров’я і гараздів,

Ніколи, батеньку, тобі цього я не забуду.

По всіх усюдах про цей чин розказувати буду.

Хай знають всі, хто допоміг мені в жахкій пригоді.

Можливо, й я тобі колись ще стану у нагоді.

Ведмідь на те лиш посміхнувсь щасливцеві малому:

- Подякуй Богу та іди тихцем собі додому.

Чим ти мені такий дрібний в нагоді можеш бути?

Біжи вже, пуцвірку, та більш старайся не тонути.

Іще раз «дякую» сказав Мураха медолюбу

Й бігцем на пошуки подавсь своєї хатки-купи.

Та недалеко відійшов, аж бачить: у соснині

Мисливець хижо причаївсь, присівши на коліні.

Приклав рушницю до плеча, примружився щосили

І цівку впевнено навів на нашого бурмила.

Мураха, бачачи таке, заліз на харцизяку

І гострі щелепи свої встромив тому у сраку.

Від болю скрикнув душогуб, сіпнулася правиця,

Бабахнув постріл до пори і схибила рушниця.

Осою куля пронеслась Ведмедеві над вухом –

Помітив він мисливця тут і кинувся щодуху

Від місця голого у ліс подалі від загрози –

І за якусь секунду зник в густому верболозі.

Незримі Господа путі,шляхи несповідимі,

Блаженний той, хто без прикрас піклується слабкими.

Добро повернеться назад сторицею без ліку –

Найменший здатний в грізний час на сильне і велике.

 © Copyright: Гнат Голка