Як сумно й печально,
Коли їх нема,
Ні мами, ні тітки Ірини,
Все меншає членів родини,
Хороших людей з України,
Бо кличе їх Бог,
Й забирає їх час,
І усмішки їхні- лише в молитвах,
У вирій полинули,
В місце без болю,
Вони боронили мені волю й долю.
І згадуються їхні пророчі слова,
Й обличчя іще молоді і красиві,
Неначе оті волошки на ниві:
Усе нам робили, щоб були ми щасливі .
Ми молимось тихо у смутній печалі,
У тузі на серці, з сльозами в очах,
І бачимо їх у снах по ночах,
І гірко, і солодко, і тяжко,
Вони відлетіли, немов оті пташки,
Махнули крилами, майнули у небо,
А так було часом нам дуже їх треба...
Прощайте, простіть, нам дозвольте молитись,
Любити вас завше у спогадах чистих,
Торкати вервиці тужливе намисто,
Ходити у церкву врочисто,
І брати причастя по сповіді денній,
І дякувать тітці і рідній нені
За те, що змогли ми в житті мандрувати,
Робити добро і зло забувати.
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
virchi: А й справді - мовчання може стати спілкуванням, якби це не парадоксально було. Та й найменший дотик може викликати "тисячі мурах". Там може бути, коли закоханий!
у Вас